Після більш ніж 15 років безперервної роботи я на місяць повернулася до свого села, щоб відновити сили. Я добре заробляла, але моє здоров’я почало погіршуватися. У мене боліли ноги, тому я звернулася за допомогою до своєї сваті-лікаря, яка спеціалізувалася на подібних проблемах.

Я з ніжністю згадувала весілля мого сина десять років тому з Ілоною – дівчиною, яку я любила як рідну дочку. На їхнє весілля я подарувала їм двокімнатну квартиру.

Я – проста сільська жінка, неосвічена та негламурна. Моє життя було пов’язане з роботою на фабриці, доки я не переїхала до Італії у пошуках кращих можливостей.

Незважаючи на скромне походження, я ніколи не ухилялася від тяжкої роботи. Родичі мого сина, навпаки, були витонченими та освіченими, що спочатку лякало мене. Однак згодом я відкинула свої побоювання, зрозумівши, що наші життя майже не перетинаються.

Я завжди підтримувала своїх дітей, хоча рідко спілкувалася зі сватами. Однак цього разу моя сватя, незважаючи на наші далекі стосунки, охоче допомогла мені з проблемами з ногами. Оскільки наближалося її 55-річчя, я вважала за потрібне висловити їй свою подяку.

Я відвідала її, запропонувавши 500 євро , але вона відмовилася, наполягаючи на тому, що її допомога має виключно сімейний характер.

Незважаючи на це, вона не запросила мене на святкування свого ювілею до ресторану. Я розцінила це як знак того, що вона вважає мене непридатною для свого елітного кола.

Я готова була запропонувати гідний подарунок, але, схоже, вона не вважала мене за гідну бути присутньою на її вечірці. Тепер мені залишається лише гадати: як вибудовувати наші стосунки, особливо коли добробут наших дітей – моя головна турбота?