Щойно дружина поїхала в санаторій, Петро Петрович зібрав екстрену сімейну раду. Так і сказав дітям:

– Терміново приїжджайте. У нас проблема. Ваша мама дуже дивна…

Діти запереживали і з’явилися на поклик.

– Тату, що сталося? – схвильовано спитала дочка прямо з порога.

– Де мама?

Петро Петрович не встиг нічого відповісти, оскільки зі зворотного боку син уже відчиняв двері своїм ключем.

– Що сталося? Для чого такий поспіх?

– Невдоволено кинув він, знімаючи куртку.

– Невже не можна було з розмовами кілька тижнів почекати? Ми ж збираємось разом Новий рік зустрічати.

– Ми маємо поговорити наодинці. Точніше – утрьох. Без мами, – загадково прошепотів Петро Петрович, роблено озираючись на всі боки: ніби переживав, що його хтось підслуховує.

– Давайте, проходьте, там чай на столі та пироги, що мати перед від’їздом напекла.

– То мама поїхала?

– Здивувалася дочка.

– Куди?

– У санаторій, – озвався батько і скривився так, ніби йому в рот засунули шматок лимона.

– Чому зараз? Вона що, занедужала? – не вгамовувалася дочка.

– А путівка скільки коштує?

– Зачекай ти, – брат обсмикнув сестру і звернувся до батька.

– Тату, давай, викладай, у чому справа? Ти чого нас викликав у таку далечінь?

– Не така вже й далечінь, коли йдеться про добробут сім’ї, – образився Петро Петрович.

– Всього кілька кварталів!

– Справа не в відстані, тату, – син поблажливо глянув на батька, як на маленьку дитину.

– Просто сьогодні – середа, середина робочого тижня. Надворі – зима: дороги сам знаєш які. А ще ми можемо мати якісь свої плани. А тут ти зі своєю «нарадою». Ось я й питаю: що за причина була піднімати нас з місця у такий незручний час?

– Є причина, синку, – Петро Петрович скрушно похитав головою. – З нашою мамою щось не так, і я не розумію, що саме. Вона сама на себе не схожа. Говорить аби що, поводиться дивно. Я не знаю що робити…

– Тату, не накручуй! – Вигукнула дочка. – Говори прямо, що сталося!

– Добре. Я все розповім. Тільки одна умова – не зупиняйте мене. Домовились?

Діти одночасно кивнули.

– Все почалося, коли мама вийшла на пенсію, – почав свою розповідь Петро Петрович.

– Я думав: посидить вдома місяць, другий і знову вийде на роботу. Не на своє підприємство, звичайно, знайде щось легше. Але не тут було. Мати категорично відмовилася працювати. Сказала, що її все влаштовує та пенсії їй цілком вистачить. Ну, я думав, що це нісенітниця, тимчасово, не відпочила ще. Однак час іде, а мама продовжує сидіти вдома.

Це при її діяльному характері! За молодістю дня не могла вдома перебувати, завжди шукала підробітку, крутилася як білка в колесі. А тут… Сидить, книжки читає чи серіали дивиться. Раптом згадала, що колись в’язати вміла. І давай: ниток накупила, спиць різних. Сидить, в’яже.

Он, до речі, цілий мішок – розбирайте: шкарпеток на десять років вистачить. Тепер квітами захопилася. То лише один кактус на вікні стояв, а зараз! Дивіться: усі вікна горщиками заставлені! Я таких квітів ніколи в житті не бачив! Вовтузиться з ними, мало не цілується. Охає, ахає, якщо занедужає який. Допомагає, журиться… Дивитися важко.

– Тату, – не витримала дочка.

– Але це ж чудово, що у мами з’явилися захоплення!

– Я просив мене не зупиняти! – вигукнув Петро Петрович. – Так, про що це я? Ах так! Квіти! Навіщо вони потрібні? У санаторій виїжджала – подрузі сказала їх поливати. Днями все розписала. І цей санаторій… Навіщо, кажу, їдеш? І так вже майже цілий рік відпочиваєш! А вона мені: ліс, каже, зимовий люблю, повітрям хочу подихати, відволіктися від міської метушні… Ну, і їхала б у передмістя: гуляй – не хочу і дихай – скільки влізе! Безкоштовно!

Так ні: купу грошей заплатила і поїхала. Начебто інших проблем немає: машину треба ремонтувати, плитка у ванній відвалюється, унітаз треба б поміняти. Грошей катастрофічно не вистачає, а вона – путівку купила! Ніколи такого не дозволяла! Я, може, теж хотів би до санаторію з’їздити, але розумію, що треба працювати, грошей підзбирати. І вам, знову ж таки, допомогти хочеться. А вона втомилась! Мені – 68, і я все ще працюю, а їй лише 60!

Коротше, незрозумілі речі з вашою мамою робляться.

А перед від’їздом заявила, що з лютого розсадою впритул займеться! Це взагалі – ні в які ворота! Кому вона потрібна, ця розсада? Ви ось: ні овочі не берете, ні закрутки. І допомагати не квапитеся. Значить, знову мені горбатитись на дачі. Казав же: Давай продамо. Ні! Вона бачите, планує все літо там жити. Тобто працювати виходити так і не збирається!

Тож, дітки, я вас і викликав. Потрібно щось вигадати, щоб переконати маму працювати. Я вже чого тільки не думав, а придумати не зміг. Давайте разом подумаємо, поки її вдома немає. Потім поставимо, так би мовити, перед фактом: або, або. Що скажете?

Діти мовчали.

Першим заговорив син:

– Я теж вважаю, що мама цілком могла б попрацювати. Вона у нас рухлива, зовсім на свій вік не виглядає. А якщо не хоче, то могла б нам з дітьми допомогти. Малий нездужає постійно. Хіба мама послухає нас? Сумніваюсь. Вона завжди робила те, що вважала за потрібне. Ні, я, мабуть, у це не втручатись. Вибач, тату.

– А я вважаю, що мама права, – сказала дочка тоном, який не зазнає заперечень. – Вона все життя працювала, має повне право не працювати. Причому, працювала не тільки на роботі, а й удома. Готувала, прала, прибирала. Прала, зауважте, руками! Досить! Напрацювалася! Ти, тату, не дуже їй по дому допомагав, чи я помиляюся? Дуже добре пам’ятаю, як вона з роботи приходила, нас годувала, потім уроки. А потім до плити.

Ми засинаємо – вона ще там. Прокидаємося – вона вже там. І при цьому – мати стаж виробила. І пенсія в неї – достатньо хороша. Тож якщо вона не вважає за потрібне працювати – має на це повне право. І на дачі нехай живе, як хоче. Чому ні? А тобі, тату, теж настав час зі своїм заводом закінчувати. Усіх грошей не заробиш.

– Багато ти розумієш!

– Петро Петрович не очікував, що дочка не підтримає його ідею і дуже образився, – а жити ми на що будемо?

– Так у вас все є! І пенсії добрі. І дача – свої овочі тепер будуть дуже доречними. Ну, а якщо не вистачить – ми допоможемо. Правда, братику? – дочка вичікувально подивилася на брата.

Той машинально кивнув головою. І раптом додав:

– Звісно, допоможемо. Ви тільки живіть довше.

Петро Петрович внутрішньо ахнув: нічого подібного він від дітей не очікував. Просто не думав про це. «Гарних дітей ми таки виростили», – майнуло в голові, і розлилося теплом по всьому тілу…

Він трохи помовчав.

А потім запропонував:

– А давайте мамі подзвонимо? Всі разом. Нехай знає, що в нас все гаразд і відпочиває спокійно.

КІНЕЦЬ.