Була п’ятниця, вечір. Дружина Ігоря з дітьми ще не прийшла додому.

– Мабуть, до своїх зайшла, отже, там і повечеряють, – подумав чоловік.

Ігор тільки-но зібрався розлягтися на дивані, щоб побути в тиші, як задзвонив його мобільний.

Номер був незнайомий.

Він невдоволено відповів і почув схвильований голос батька:

– Ігорю, ти тільки не хвилюйся, забери мене з лікарні. Мамі процедури зробили, тепер із нею все гаразд…

У Ігоря стрепнулося серце! Мама… Єдина жінка, яка вносила в його життя повний спокій та впевненість у тому, що він справді любив її.

Ні, на дружину він поскаржитися не міг, Настя теж його любила, але між ними стояли їхні діти, пустуни й бешкетники.

І вони брали першість – заради них Настя часом забувала про чоловіка геть-чисто.

Але тоді приходила його мама, хлопчаки одразу мчали до неї, заспокоювалися.

Вона починала гратися з нею в якісь тільки їм зрозумілі ігри, а Ігореві мати говорила:

– Сину, сходіть з Настею кудись. Відпочиньте. Я буду з онуками.

Так, мама є мама, дорога, люба людина…

– Тату, що трапилося?! Мама заслбла? Ви ж у село поїхали на вихідні? – галасував він у слухавку.

– Це не телефонна розмова. Приїдь, я все тобі розповім. І не хвилюйся, все позаду, все буде добре.

Ігор не пам’ятав, як доїхав до лікарні, заскочив у приймальне відділення, побачив батька, що сидів втомлений.

Батько підвівся з стільця і обійняв сина, який підійшов до нього.

– Мама вже в палаті, лікар сказав, що все вже позаду.

– Що не позаду, тату? Що сталося, зрештою?

– Переходила дорогу і… Ми в село приїхали, з автобуса вийшли і пішли пішки, ну як завжди. А там перехрестя, ну ти пам’ятаєш.

Ми почули звук машини, зупинилися за деревами, щоб пропустити її, а Софійка ближче до дороги стояла ну і…

Батько замовк, плакати він не вмів, але все ж таки не стримав сліз.

– Ну, не плач, тату. Як ви в лікарні опинилися? Швидку викликав?

– Та не викликав я, в тому то й річ. Телефон вдома забув, недолугий старий. І робити що не знав. Треба на дорогу бігти, зупинити когось, попросити допомогти. І Софійку одну не залишиш.

– Не залишай мене, – каже.

Далі він розповідав, перескакуючи з однієї події на іншу.

Але вся розповідь зводилася до того, що батько вибіг все ж таки на дорогу і став відчайдушно махати рідкісними машинами, що проїжджали повз.

– Але вони мене бачили, сигналили й об’їжджали з невдоволеними обличчями.

Я махаю, у бік Софійки показував, галасував, що лихо, допоможіть, а вони біля скроні пальцем тільки крутили.

Він знову побіг до дружини. Спробував на руки взяти її, але зрозумів, що до дороги не донесе. Поклав зручніше та знову назад.

– І ось тут мені й пощастило. Жінка за кермом. Зупинилася, не злякалася.

Жінка разом з ним прибігла до Софійки, відразу викликала швидку, а сама в гарному пальті сіла прямо на землю і поклала голову жінки собі на коліна. Чоловік тримав дружину за руку, а незабаром і швидка приїхала. Незнайомка сама вибігла на дорогу і вказала їм шлях.

Розповідаючи все це, батько продовжував беззвучно плакати. Ігор обійняв старого, пригорнув до себе, щоб він дав волю сльозам.

– От скажи мені, сину? – раптом промовив він. – Чому люди такі байдужі? Чому ніхто не зупинився? Ну чому? Не хотіли проблем? Чи душі зовсім немає?

Відповіді на ці запитання Ігор не мав, а батько продовжив:

– Жінка ця ж зупинилася! А після всього я її загубив. Пам’ятаю тільки, поділ її світлого пальта забруднений. Попросити вибачення навіть не встиг, але вона ось, візитівку мені поклала в кишеню, просила подзвонити і сказати, як все вирішилося. А чужа ж людина.

Він простягнув Ігореві маленький прямокутник.

– Набери, синку, скажи, що все гаразд з її допомогою. Подякуй від мене.

Ігор набрав номер телефону тієї жінки, глянув на екран і оторопів від побаченого!

Він здивувався так, як давно не дивувався.

Виявилося, що цей номер вже був у нього в контактах, тому що на екрані зʼявилося:

«Дивна».

Абонент на його щастя був поза зоною мережі.

– Не відповідає, тату. Я потім їй зателефоную, пізніше. Їдьмо додому…

…Тієї ночі Ігореві не спалося. Він намагався зрозуміти, як цей номер все ще зберігся у його телефоні, чому він його не видалив? Було в нього кілька таких абсолютно непотрібних номерів. Навіщо зберігав і сам не знав.

У його голові спливли спогади про той день, коли він зустрів її, Тетяну.

Вони зібралися до його найкращого друга на вечірку, стояли на подвір’ї і чекали дівчат. Четверо хлопців, один із яких запросив свою дівчину і сказав, щоб привела подруг.

У кафе був замовлений столик, там грала жива музика, тож вечір мав бути цікавим, можливо, і з продовженням.

І раптом з’явилися вони.

Її Ігор виділив одразу: струнка, висока, на витончених каблучках і в легкій сукні вона була така гарна, що він одразу ж заявив, поки вони ще не підійшли:

– Крайня справа моя, всі почули?

Хлопці зареготали і схвально закивали: гаразд, мовляв.

Підійшли, познайомились. Його красуню було звати Тетянка. Він одразу ж узяв дівчину під руку.

Від неї пахло свіжістю, голосок був дзвінкий, привітна усмішка, й Ігор вирішив, що йому дуже пощастило! Нарешті те, що він давно шукав – гарна дівчина без кокетства та манірності.

Щоб не прогаяти цей найважливіший момент, як було вже одного разу, він одразу запитав її телефон у властивій йому манері:

– Не хочу, щоб ти пішла непомітно, хай буде телефон на згадку. Ми ж зідзвонимося, правда?

– Нема проблем, – відповіла дівчина і продиктувала свій номер.

Це означало тільки одне, що й він їй сподобався, інакше вона придумала б відмовку.

Й Ігор на радостях записав її номер у контакти під гарним словом «Красуня».

Вони веселою групою зі сміхом і жартами вже минули двір і, щоб скоротити шлях, пішли повз гаражі.

Сміялися, веселилися, але раптом почули голосне і пронизливе нявкання.

Звідки воно долинало, зрозуміти було важко, озирнулися довкола і пішли далі.

Але тут Тетяна раптом підвела голову й гукнула:

– Он він, дивіться!

І справді, на пласкому даху одного з гаражів стояло маленьке сіре кошеня.

Худеньке, очі злякані. Тетяна підбігла до гаража і простягла руки:

– Давай, малюк! – сказала вона. – Я тебе зловлю.

Але кошеня відійшло від краю і зникло, продовжуючи жалібно плакати своїм котячим тонким голоском.

– Тетяно, ходімо, ми запізнюємося, – гукнули хлопці, а дівчата байдуже стояли осторонь.

Ігор теж переступав з ноги на ногу, коли вона попросила його:

– Нікуди я не піду, доки не допоможу котику. Пропаде він. Підсади мене, я спробую залізти на дах і зняти його.

– Та я сам спробую, – невдоволено відповів Ігор і спробував залізти на злощасний дах під загальне незадоволення.

Справа скінчилася тим, що він абияк все ж таки підтягнувся і майже виліз на дах, але кошеня стрибнуло вбік і опинилося на даху сусіднього гаража.

Ігор зробив спробу наздогнати його, але кошеня виявилося спритнішим.

Воно помчало вперед, Ігор за ним, перестрибуючи з одного гаража на інший.

І в результаті провалився в один із них зі старим дахом.

Справа закінчилася погано. Прибіг господар. Склали протокол, Тетяна сиділа поруч, пояснювала про кошеня, яке вони хотіли врятувати. Але її ніхто не слухав.

Ледь батькові Ігоря вдалося витягнути його з цієї неприємної історії. Друзі з дівчатами вплутуватися не захотіли, зникли одразу, а з Тетянкою він тоді розійшовся одразу.

Подумав, що з такою дивною і жалісливою дівчиною йому буде нелегко.

Вона тільки знизала плечима і пішла, не обертаючись.

Але він чомусь не видалив її телефон, перейменувавши з «Красуні» на «Дивну», ніби помстився.

Ігор передзвонив їй через два дні, подякував за допомогу, сказав, що з мамою все добре, в лікарні поки що.

Ось тільки не зізнався хто він. Йому чомусь було соромно назвати себе.

Але тоді він подумав, що такі й роблять життя кращим.

Вони перші прийдуть на допомогу хоч до кота, хоч до незнайомої людини, якщо вона опиняється в біді…

КІНЕЦЬ.