Я завжди знала, що Олексій Іванович не був моїм біологічним батьком. Після смерті рідного батька Олексій Іванович увійшов у наше життя, обсипаючи ласкою мою матір, а потім і їхню спільну дочку Надю, а мене вони просто не помічали.

Мені було важко жити коштом бабусі по батьківській лінії, тим більше, що Олексій контролював кожну копійку, витрачену на мене матір’ю.

У дев’ятому класі мене відправили вчитися в інше місце, але, повернувшись додому на канікули, я виявила, що мама чекає, що я житиму сама по собі, не покладаючись на їхню допомогу та підтримку.

Загалом, я переїхала до бабусі, розірвавши стосунки з мамою та сестрою. Навіть на ринку при рідкісних зустрічах погляд матері рідко зустрічався з моїм, що свідчило про її постійну незручність поряд зі мною. Коли бабуся померла, не доживши до свого 90-річчя, на мій подив, раптом з’явилися мама та Надя.

Замість співчуттів вони почали гадати про приблизну вартість квартири. Я сказала, що залишуся жити в будинку бабусі зі своєю сім’єю, але мама наполягала на її продажі, наголошуючи на сімейних узах і натякаючи на загальні права на житло.

Мій чоловік випровадив непроханих гостей, а вони пригрозили судовим розглядом щодо спадщини, який так і не відбувся. Через рік, незважаючи на значні вкладення у квартиру, я зіткнулася з постійними проблемами, що перешкоджають переїзду нашої родини.

Розмірковуючи над звинуваченнями матері, я задумалася, чи не пов’язані мої проблеми з тим, що я не поділила спадщину. Мене досі мучать сумніви: чи правильно я вчинила, не поділившись із Надею своєю спадщиною?

КІНЕЦЬ.