-Андрію, ти ж послухаєш свою маму, ти ж не приведеш це «диво» в будинок?

Галина Петрівна вже зібрала зі столу і перемила весь посуд, коли син, провівши дівчину, яку він представив батькам, як свою наречену, повернувся.

-Ти права, мамо, Ліля – просто диво. Я тебе вже двічі послухав, і що? Тобі й третя не догодила! Так я ніколи не одружуся!

Мама подивилася на сина здивованими очима.

-Зачекай, не спіши. Хіба ж я тебе для цього виростила, вивчила… Щоб прийшла якась без роду й племені… І… занапастила твою кар’єру.

На слові І… Галина Петрівна демонстративно схлипнула!

-Вона народжуватиме, мамо. Внуків тобі подарує. І до чого тут моя кар’єра? До того ж вона не без роду, батьки її здорові, в селі живуть.

-Осььь, в селі. Та що вони знають? Що вміють? Вона навіть столовий прилад у руках правильно не вміє тримати.

-Землю вони орають, хліб вирощують, для нас із тобою. А вилку тримати – велика наука?

-Осоромить вона тебе, і родичі її осоромлять. Як ми будемо в очі своїм друзям дивитися, вони ж гідні люди!

-Ну, знаєш, мамо! Ліля моя – ще й яка гідна! Не менше, ніж ці твої інтригани.

-Це ти так, значить? Та без їхньої допомоги ти так і будеш простим інженером на своєму заводі все життя працювати!

Сама Галина Петрівна викладала філософію, дивно, так? З такими міркуваннями про реальне життя! А її чоловік був викладачем фізики!

-І що тут поганого? Я – інженер, Ліля – вихователь дитячого садка. Гарні, правильні у нас професії! Але, головне, кохання. Кохання, розумієш, мамо?

-Тільки через мій…

-Тсссс, не вживай цього слова марно.

Наступного ранку Андрія розбудили дивні звуки з кімнати матері. Він вийшов зі спальні, так і є, матуся лежить на дивані, однією рукою трималася за чоло, накрите мокрою марлею!

Ну ні, цього разу вона його не проведе. Побажав їй доброго ранку і пішов на кухню. Батько сидів за столом із чашкою чаю і читав газету.

-Ти чого матері швидку не викликав?

– Запитав син.

-Так це, може само пройде? – відповів батько.

-Не пройде! Тому що цього разу все серйозно! Я одружуюсь! – раптом сказав Андрій.

Сказав він так голосно, що мама підскочила з ліжка.

-Ну і одружуйся, – ображено вигукнула у відповідь, – тільки тут її не буде!

-Не хвилюйся, синку, – поплескав по плечу Андрія батько, – вона заспокоїться.

Але Галина Петрівна не заспокоїлася. Коли батьки нареченої приїхали, щоб познайомитися і обговорити деталі весілля, вона сиділа з гордовитим виглядом і мовчала, ображено дивлячись в одну точку.

Батьки домовилися, що свіжину, яйця, овочі та фрукти доставлять із села. Витрати з оренди літнього кафе поділять порівну. А решту забезпечать родичі з боку нареченого. Сестра Галини добре шила і обіцяла нареченій пошити гарну сукню, обручки вже були, старовинні, передані бабусею та дідусем. Так що навантаження було невеликим, і Галина Петрівна була задоволена.

Тільки одне її турбувало, вона ні в яку не хотіла передавати до рук нареченої фамільну коштовність, обручку з аквамарином – каменем кохання та вірності. Вона сподівалася на те, що очі у синочка розплющуться, коли побут вгамує його ставлення до обраниці. І наступного разу він одружується за її вказівкою, на дівчині вихованій, з гарної родини і з приданим.

І вона вирішила підмінити обручку. Благо у неї був хороший знайомий серед ювелірів, який зміг зробити таке само.

І ось настав день весілля. Наречена була дивовижно гарна, всі захоплювалися нею та схвалювали вибір Андрія. І тільки одній Галині Петрівні здавалося, що гості просто сміються з нареченого і його батьків.

Церемонія одруження пройшла гладко, ніхто не помітив заміну обручки.

Довго гості веселились у великому кафе-альтанці на березі річки. Вітали молодих, дарували подарунки, їли, гуляли та танцювали. А потім наречена кинула букет, одна зі щасливиць зловила його.

І тільки Галині Петрівні було не до веселощів. Вона уважно й напружено дивилася за гостями, чи не засуджують її, чи не тішаться над невдалим весіллям, нареченою та її простоватими батьками.

Ось Бондаренко, директор підприємства, а сидить обійнявшись зі сватом. Ну, що між ними може бути спільного? Не інакше, як чекати біди. Зараз Бондаренко викине щось таке, сорому не оберешся. Але не викинув!

І так, все весілля Галина Петрівна чекала каверзи та сварки!

Додому вона повернулася з важкою головою, через постійне напруження. Вранці не стало краще, і новоявленій ​свекрусі викликали швидку. Її поклали в палату, вирішили поспостерігати декілька днів.

А коли повернулася, не впізнала своєї квартири. На кухні весь посуд був переставлений, з’явилися нові тарілки та чайний сервіз. Все підвіконня було обставлене живими квітами.

-Що тут відбувається? – Галина Петрівна обвела пальчиком приміщення, відзначаючи зміни.

-Я подумала, що треба якось полегшити і освіжити простір, – сказала Ліля.

-Освіжити? Та що ти розумієш у дизайні!

Жінка побігла у спальню до молодят.

Там теж усе змінилося: замість старого дерев’яного ліжка стояло коване.

На підлозі лежав килим, стіни були обвішані картинами. І штори, що раніше тут висіли, важкі дорогі портьєрні, з вишивкою позолотою.

-А зараз? – з відчаєм промовила свекруха.

-Що зараз? – несміливо запитала невістка.

-Тепер на вікнах незрозуміло що, тюль і штори в квіточку.

-Цей стиль називається – прованс.

-Який ще прованс, – вийшла з себе Галина Петрівна, – ти міську квартиру на сільський  будинок перетворила.

-Ну не сваріться, – вийшов зі спальні свекор на підтримку Лілі, – Андрію подобається, і мені подобається. Треба б і нам змінити штори.

-Ви всі тут за одне? – запитала Галина. – Проти мене?

ІМи всі тебе дуже любимо. Ну, йди до мене, дай обійму, скучив, – ніжно сказав чоловік.

І свекр обережно відвів свекруху, що вже плакала, в їхню кімнату.

І це була перша сварка, з якої почалося сімейне життя Лілі та Андрія.

Галина Петрівна чіплялася до невістки з приводу і без: то кашу не так зварила, то підлогу не так помила, то сказала не те, то… Загалом, було б бажання, а привід завжди знайдеться.

І молоді не витримали та з’їхали на орендовану квартиру.

Незабаром літній парі стало сумно. Галина б і рада повернути невістку з сином, та гордість не дає. До того ж Андрій так образився на матір, що сам перестав з нею спілкуватися і Лілі не дозволяв.

Але дівчина була дуже добра, що вона почала таємно відвідувати свою свекруху. Прийде, квіти поллє, пил протре, пиріг спече. А за чаєм усе й розповість, що у них із Андрієм у житті відбувається.

А одного разу йшла ось так Ліля до Галини Петрівни і побачила її на лавці. Тільки сиділа та у якійсь дивній позі. А люди байдуже проходили повз.

-Якби не виявилося поряд Вашої дружини, то мами Вашої вже не стало б, – сказали Андрію, коли він вийшовши з палати.

-Ліля? А що ти там робила? – здивовано запитав Андрій.

Тут дружина все йому розповіла про свою таємну дружбу.

Поки жінка лежала в палаті, вона попросила сина зі невісткою переїхати до них у квартиру. І ще, попросила Лілю зробити їх із чоловіком спальнею в цьому стилі… Прованс!

І ще вона дізналася, що невістка на третьому місяці вагітності.

А коли повернулася додому, насамперед витягла каблучку зі скриньки і зізналася у підміні.

– Я не знаю, чи ви пробачте мені, коли-небудь, дітки мої, – сказала вона зі сльозами на очах.

-Вже пробачили, – відповіли вони хором.

А коли Галині Петрівні стало краще, незабаром вона знову почала чіплятися до невістки. Але так, за дрібницями. Ліля не звертала на це уваги, списуючи на сварливий характер свекрухи.

Та й свекруха після цього вибачалася. Отак і жили молоді, народили двох дітей, подарували бабусі та дідусеві радість. І тепер Галина Петрівна вставляла свої п’ять копійок з приводу виховання онуків.

Пішла вона рано. І якось тихо й порожньо стало у квартирі без неї.

Тоді батько Андрія запропонував продати квартиру, купити будинок у передмісті та переїхати туди разом із батьками Лілії. Так і зробили!

А обручка свекрухи з аквамарином і справді виявилося чарівною, бо Ліля та Андрій дожили  до золотого весілля!