-Валю, прибери гілки своєї вишні від мого паркану, я обірву ягоду з них і наварю собі варення! – Тетяна стояла, уперши руки в боки і обурено дивилася на сусідку.

-Таню, та на здоров’я! Ти ж бачиш, скільки її цього року. Я не впораюся! Та й гілки прибрати – це ж треба Мишка дочекатися, чи Вадима. Хто приїде першим, той допоможе.

-У тебе, що зять, що син ділові дуже бачу. Поки ти їх дочекаєшся, у мене паркан похилиться!

-Не розумію я, чого ти завелася? Стільки років стояла ця вишня і не заважала тобі? Та й гілки паркану не торкаються. Тетянко, у чому річ?

-Буду я тобі ще звіти давати! – Тетяна додала міцне слівце. – Знайшлася тут! Начальниця всього життя!

Валентина здивовано підняла брови, дивлячись услід своїй сусідці та подрузі. Що таке? Вони ніколи до цього не сварилися, жили тихо…

Хати Тетяни і Валентини стояли поруч. Одну від одної їх відокремлював старенький паркан, який колись зробив батько Тетяни.

Ділянки батьки Валі та Тані отримували одночасно, також одночасно на них виросли два будиночки. Трирічні, на той момент, дівчата швидко знайшли спільну мову. Пізніше були прогулянки з друзями по селу, перші секрети про хлопчиків і перші поцілунки з ними.

Зв’язкїу Валя і Таня не втрачали ніколи. Зідзвонювалися, гуляли разом. По черзі вийшли заміж. Майже водночас народили первістків. Коли дітям виповнилося по два роки, життя подруг трохи розвело.

Валя з чоловіком поїхала в інше місто, працювати.

Повернулася Валя з родиною в рідне місто, коли синові виповнилося тринадцять, а донька мала ось-ось з’явитися на світ. Тетяна на той час народила ще двох хлопців.

Зустрівшись із подругою після довгої перерви, Валя ахнула. Куди поділася її Тетянка? Яскрава, жвава, весела красуня, на яку оберталися на вулиці?

У втомленій, ніби згаслій жінці з ранньою сивиною важко було впізнати колишню Таню.

-Що так дивишся? Побігай з моє… Троє хлопців і чоловік…

Валентина не стала поки що ставити зайвих питань. Захоче – сама розповість. Вона рішуче встала через столик у вуличному кафе, де вони зустрічалися і поманила подругу за собою.

-Ходімо.

-Куди ще?

-Куди треба. Все потім.

Тетяна знехотя підвелася.

-У мене часу немає. Скоро хлопчики зі школи повернуться, а потім малого з садка забрати треба.

-Все встигнеш. Ходімо.

Сіли в автобус і рушили в центр міста. Тетяна крутила головою на всі боки, нічого не розуміючи.

-Виходимо! – Валентина взяла Таню під руку і повела до дверей салону краси, який вважався найкращим у місті.

-Куди ти мене ведеш? У мене грошей стільки немає.

Валентина, посміхнувшись, відкрила двері салону. Через кілька хвилин Тетяна вже сиділа в кріслі, а Валя поралася над її волоссям.

-Тепер ти знаєш, де я працюю, – Валентина насупилася, перебираючи тьмяне волосся подруги.

-А як же професія? Стільки років навчалася і все дарма?

-Чому дарма? Просто знайшла собі застосування в іншій галузі.

-Валю, у мене грошей немає.

-Сиди. Хтось тобі щось про гроші казав? Не можу я подругу порадувати? Вважай, що це мій подарунок тобі на день народження.

-Так воно через півроку…

-Ну, за минуле значить! Ти чого така сумна?

-Ой та чоловік мій… Жінку він має іншу… Вже рік як. І йти не йде, не чекають його там, мабуть, і мені життя не дає.

-А чому сама не виставиш?

-Куди? Квартиру ділити він не дасть, та й що там ділити? Дві кімнатки. А мені йти, сама знаєш, нікуди. Та й діти… Вони тільки тата і слухаються. Мене – ні. Навіть молодший. Наче й любить мене, шкодує, а за батьком і братами все повторює.

-Стривай хвилинку.

Валентина відійшла, а Тетяна обернулася до дзеркала.

Лише кілька років тому вона виглядала зовсім інакше.

Тетяна відвернулася. Встати б і піти зараз, але Валентина нанесла фарбу.

Валя повернулася і підняла подругу.

-Ходімо зі мною.

Манікюр, косметолог, зробила якісь маски на обличчя та руки, нова стрижка.

-Як? – Валентина зняла з подруги пеньюар та розвернула її до дзеркала. – Хіба ти не красуня?

Таня подивилася на себе в дзеркало і губи зрадливо затремтіли. Що це вона справді? Зовсім стару з себе зробила! Але ж нічого, нічого ще…

Вона рішуче підвелася і обійняла Валентину.

-Дякую! Скільки я винна? Одразу не зможу…

-Ой, та заспокойся ти, заради Бога! Тань, я раз на місяць уся твоя. Не соромся, дзвони та приходь.

-Я так не можу!

-Можеш! Ще й як можеш. Ти мені теж потрібна і дуже. Мама заслабла. А я процедури не вмію робити. Допоможеш?

-Могла б і не питати.

Тетяна їхала додому радісна. Вона ловила своє відображення у склі автобуса і посміхалася.

Приїхавши додому, вона зібрала речі чоловіка. Виставила сумку на поріг і почала чекати. Хлопчики, щось відчувши, тихо гралися у себе в кімнаті. Тетяна приготувала їм поїсти і тільки посадила їх за стіл, як почула, що у дверях повернувся ключ. Чоловік, одразу крикнув:

-Що це?! Тетяно!

-Забирай свої речі та йди.

-Куди ще?

-На всі чотири боки. Мені однаково куди. На розлучення подаю. Набридло.

-Зовсім, чи що? Хто тобі дасть розлучення?

-А я в тебе питати не буду. Досить!

-Куди ти подінешся! Від дітей!

-А що діти? Хочеш – забирай із собою всіх трьох. Твоя нова, мабуть, рада буде. Народжувати не треба, одразу є.

Тетяна не зводила очей з чоловіка, який раптом зам’явся, опустив очі і ступив назад до дверей.

-Ми ще побачимо! Я тобі влаштую!

Таня мовчала. Двері за ним зачинилися. Діти вискочили з кухні. Тетяна заспокоїлася трохи, встала і обійняла всіх трьох.

-Слухайте мене уважно. Із батьком ми розійшлися. Жити ми разом не будемо. Хочете зі мною залишитися – слухатиметеся. Кому щось не подобається – вперед за батьком. Нехай він вас виховує. Може, мачуха вам більше до вподоби буде, аніж мати.

-Мамо, ти що таке кажеш? – Сашко, старший син, здивовано глянув на матір.

-Що чув. Або ви мене поважаєте, або йдіть з батьком.

Хлопчаки лишилися.

Чому? Тетяна не знала.

Одне було добре. Колишній чоловік пішов і знати про себе не давав.

Звісно, ​​легко їй не було. Вона бігала по підробітках. Стежити за навчанням дітей вдавалося важко.

Сашко вступив у технікум. Закінчив його і поїхав на заробітки. З матір’ю спілкувався рідкісними дзвінками. Приїжджати в гості вдавалося рідко, і першого онука Тетяна побачила, коли тому виповнилося вже три роки.

Василько ріс дуже спокійний і розважливий. Тетяна вже потай почала сподіватися, що буде кому води подати на старість, але життя розпорядилося інакше.

Василька раптово не стало… Поїхав на річку з друзями і…

…Тетяна не вірила… Не було сил плакати, думати щось робити… Не могла розібрати жодного слова з того, що їй говорили люди довкола.

Організацією всього зайнялася Валентина.

Сашко, який приїхав попрощатися з братом виставив з дому батька.

-Не смій тут з’являтися! І якщо ще раз почую те, що ти зараз про маму сказав, – не знаю, що зроблю.

Валентина, тільки ахнула, почувши:

-Вона винна, через неї сина немає!

Вона відвела Сашка від батька і обняла його, заспокоюючи.

-Хай іде! Ти матері зараз потрібний.

-Як він міг?! Де сам був? – Сашко пригорнувся до Валентини. – Чому все так?

-Не знаю, Сашко… Несправедливо це все, звісно. Але ніхто не знає, яка в кого доля.

Сашко, подумавши трохи, перевіз сім’ю у рідне місто. Дружина його, Женя спочатку погодилася на переїзд, розуміючи, чому чоловік наважився на це. Але що далі вона жила поруч зі свекрухою, то складніше їй ставало.

-Сашко, я не можу так більше. Вона або не бачить мене впритул, або свариться. Треба щось вирішувати. Так далі не можна. Може нам роз’їхатися? Житимемо поруч, але не разом.

-Женю, та я б і радий, але не можу її одну залишати. Ти ж бачиш, що з нею!

Тетяні тільки робота ще якось допомагала. Вона влаштувалася працювати в будинок для людей похилого віку.

Їй здавалося, що, доглядаючи людей, вона викуповує якусь свою провину перед Васильком. За те, що не зупинила, що не встежила.

-Тетянко, у вас чарівні руки! Ніхто, крім вас, так процедури робити не вміє.

Літні люди любили мовчазну Тетяну, яка хоч і не посміхалася ніколи, та й розмовляла теж рідко, але свою роботу робила з якоюсь дивною ніжністю, намагаючись хоч якось допомогти.

Вдома ж, вона закривалась у себе в спальні, не бажаючи навіть онуків бачити, а якщо й виходила за чимось на кухню, то щоразу здригалася, побачивши там Женю.

Іноді Таня думала, що не розуміє, хто всі ці люди, окрім Сашка, які мешкають тепер у її квартирі.

Валентина, яка відвідувала подругу, дивилася на все це і думала, як допомогти Тані. Повернути Василька було не в її силах, а решта, вона точно знала, результату не дасть.

Збираючись якось навесні на дачу, вона покликала з собою Тетяну.

-Поїхали! Сто років там не була.

-Та що там, Валю? Будинок уже розсипався давно.

-Стоїть твій дім. Підлагодити треба, так, але стоїть. Хоч подивишся на нього.

Абияк умовивши подругу, Валентина, збираючись сказала своїм:

-Щоб не з’являлися цими вихідними на дачу. Так треба!

Приїхавши ввечері в п’ятницю, подруги тільки й встигли розібрати продукти, нашвидкуруч повечеряти і лягти спати. Валентина допізна працювала і дуже втомилася.

-Завтра, Тетянко, все завтра…

Тетяна довго лежала в темряві, прислухаючись до давно забутих звуків і думала. Про Сашка, про себе, про Івана, який мав з дня на день повернутися додому. Як вони уживуться всі разом? Квартира маленька, Женя ця ще, діти…

Непомітно для себе вона заснула і розплющила очі на світанку, не одразу зрозумівши, де знаходиться.

Тетяна встала і вийшла на ґанок. Сад зустрів її таким ароматом землі і життя, яке відроджується, що Тетяна ахнула. Як же добре!

Валентина, вставши вранці, зазирнула в спальню до подруги і здивовано підняла брови. Тетяни не було. Знайшла вона її у саду, на сусідній ділянці.

-Скільки всього зробити треба! Все запущено! – Тетяна обрізала гілки на яблуні і по-господарськи говорила, що треба зробити ще.

Валя потай усміхнулася і пішла готувати сніданок. Щось зрушилось і дай Бог!

Через тиждень Тетяна перебралася на дачу, зустрівши Івана і повідомивши Сашка з сім’єю.

-Так краще буде. Ми з Іваном там, а ви тут. Будинок там якраз нам на двох. А ви на вихідні приїжджатимете.

Женя дивилася, як Тетяна, чи не вперше з моменту їхнього приїзду, взяла на руки молодшого онука. Може, все ще буде добре?

Іван, за допомогою брата, упорядкував будинок і ділянку. Тепер тут були всі зручності, а будинок став теплим.

У місто Іван повертатися не хотів, переживав, що зустрінеться зі старою поганою компанією.

Та й подобалося йому у селі.

А через півроку він привів до неї знайомитися Дарину.

Вона була з нових людей у ​​селі. Винаймала будинок на сусідній вулиці. Двоє її дітей, яких Тетяна побачила тільки через тиждень після знайомства, були дивно тихі та слухняні.

Старший хлопчик років шести міцно тримав за руку молодшу сестричку, якій на вигляд було півтора року, а на ділі виявилося всі три.

Вони мовчки сіли за стіл, коли Тетяна запитала, чи вони хочуть їсти, і з’їли все, що вона їм дала.

Вийшовши на хвильку на веранду, Тетяна, повернувшись, побачила, як хлопчик ховає в кишеню печиво, що лежало у вазі на столі.

Вона нічого не сказала. Дістала з буфета цукерки і банку з медом. Більше солодкого в хаті не було. І, поставивши перед дітьми великі чашки з чаєм, вийшла.

З цього дня діти стали частими гостями у її будинку. Вони приходили вранці і мовчки сідали на сходи веранди, чекаючи, поки Тетяна не вийде, щоб сказати:

-Доброго ранку! Сніданок готовий.
Тетяна зрозуміла, що діло недобре. Запитавши дозволу у Дарини, яка тільки відмахнулась, вона повезла дітей у місто на огляд.

-Дівчинка дуже слаба. Якщо займатиметеся і виконуватимете всі рекомендації – буде прогрес. Із хлопчиком складніше…

Тетяна слухала лікаря дуже уважно, а потім попросила аркуш паперу, ручку та почала записувати.

Вперше за довгий час вона була такою, як і раніше: зібраною, готовою діяти і, головне, у неї виникло бажання щось робити.

За кілька місяців Іван сказав, що вони з Дариною вирішили розписатися і привів її до Тетяни. Винаймати житло вони не хотіли.

Великого захоплення Тетяна від цього не відчувала, але тепер діти були весь час поруч, на очах і вона перестала переживати за них. Вона робила все, що сказали лікарі.

Пройшовши з дітьми повне обстеження, Таня з’ясувала, що вони майже здорові. Ті проблеми, які були, можна було виправити, чим вона зайнялася.

Ігор мовчки відвів сестру в кімнату і повернувшись, почав збирати тарілки зі столу. Вони щойно повечеряли, і Тетяна збиралася мити посуд. Це був їхне щоденне діло. Ігорчик збирав тарілки, а потім допомагав їй витирати посуд. Тетяна нахвалювала хлопчика:

-От, молодець який! Тобі довірити можна посуд! Он як акуратно все робиш! Розумник!

І Ігорчик починав усміхатися, намагаючись щось сказати. А Тетяна, за порадою лікаря, терпляче чекала, доки в нього вийде. І виходило! Все краще та краще.

Але не сьогодні.

-Що це ти взявся? Посуд – жіноча справа. Ось і не лізь! Іди, краще за сестрою дивись!

-А що це ти, Дарино, сама тоді посуд не вимиєш? Мені завтра на роботу рано вставати. Якщо допомогти не дозволяєш дітям, то давай сама, займися. На добраніч!

Тетяна кинула фартух на спинку стільця і ​​вийшла з кухні. Вона розуміла, що буде сварка, але вдіяти із собою нічого не могла.

На її подив, вранці посуд був чистим, а Дарина мовчки приготувала вечерю до її приходу з роботи. Хиткий мир встановився ненадовго.

Через два тижні Дарина зникла. Іван місця собі не знаходив. Він шукав її по селу, їздив у місто, хоч сам не знав, що робити і де тепер шукати її. І тільки через місяць випадковий знайомий привіз звістку. Дарина поїхала на заробітки!

-Лишила дітей! Та як так можна? Ви навіть не розписані! Ти їй ніхто!

-Мамо, я все розумію. А робити тепер що?

-Знала б я… – Тетяна дивилася на дітей, які гралися у пісочниці, зробленій у дворі Іваном.

Ще кілька тижнів Тетяна чекала. Мало що, раптом з’явиться мати недолуга?

Вона спостерігала за сином. Він то йшов з дому, то повертався. Нарешті він зібрав речі і оголосив:

-Їду я, мамо.

-Куди?

-На заробітки. Треба далі якось жити. Не все ж таки мені під твоїм крильцем сидіти.

-Стривай, Іванко, а як же діти? А Дарина повернеться?

-Мені вже байдуже. Хотіла б – давно повернулася. А діти… Ти пробач, мамо, але ж не мої вони.

Наступного дня, після того, як Іван поїхав, Тетяна пішла в опіку… А повернувшись додому, переживаючи, що дітей тепер заберуть, вона і посварилася з Валентиною.

І сваритися не думала, а якось вийшло… Тетяна сиділа на ґанку, сварячись на себе. Позаздрила Валі, от і… Все у подруги добре. І діти справні, і онуки добрі. А в неї самої?

Все не так, все криво і боком. Тетяна опустила голову на руки, прислухаючись до лепету дівчинки, яка гралася з братом. Що буде з ними? Кому вони потрібні? Марно, виходить, усе було. І заняття, і зусилля… Потраплять у дитячий будинок і все прахом… Дай Боже, щоби знайшлися там люди добрі, педагоги, а якщо ні…

Коли Валентина присіла поряд, Тетяна здригнулася.

-Чого лякаєшся? – Валя розправила сукню. – Краще розкажи мені, що сталося. Адже я бачу – сама не своя. Чи ми чужі?

Тетяна зітхнула і виклала Валентині все. І про Івана, і про Дарину, і про дітей.

-Давно мене тут не було. Он скільки подій! – Валентина замислилась. – А чого ти хочеш?

-Хочу, щоби дітей не забирали.

-А впораєшся?

-Не знаю, Валечко. Але, поки що в силах, зроблю, що зможу. Може, це єдине, що я доброго в житті зроблю.

-Ех, Тетянко! Що ж ти так себе не любиш? – Валентина обняла подругу за плечі. – Хороша ти людина і добра багато зробила. А тільки все докоряєш себе за щось. Не можна так. Ми свою долю не обираємо, вона сама за нами ходить. Не знаю, чи правильно я зараз вчиню, але що можу зроблю. Не дарма ж я такий модний нині стиліст. Зв’язки знайдуться, і допомога буде. Документи якісь у тебе на дітей є?

-Є, – Тетяна стрепенулась, з надією дивлячись на Валю. – Все в мене так і лишилося.

-Ось і давай завтра в місто збирайся. Піду зателефоную кому треба. Будемо справу робити, а не сваритися.

Рік по тому.

-Ігорчик, он з тієї гілки збери ще. Там пів відра буде, не менше.

Тетяна стояла під вишнею, спостерігаючи за хлопчиком.

-Бабусю, а вона солодка!

-Це добре! Цукру менше треба буде. Завтра баба Валя приїде, компот варитимемо і варення.

Дівчинка взяла маленький кошик, наповнений доверху добірними ягодами, поклала в рот вишеньку і, виплюнувши кісточку, застрибала по доріжці.

-Розгубиш…

-Ні. А баба Валя сама приїде?

-Ні. З хлопцями. І Сашко з дітьми також приїде. Тільки ввечері. Награєтесь. Попереду усі вихідні.

-Це дуже добре! – дівчинка засміялася.

Букви вже майже всі її слухалися, тільки «р» трохи не давалася.

Нічого, ще трохи і вона наздожене брата. Той каже вже майже зовсім без запинок. Бабуся Таня його віддала в музичну школу і співати йому виходить навіть краще, аніж говорити. Скоро її туди віддасть. Тільки підрости ще треба.

Дівчинка озирнулася, побачила, що Ігорчик стрибнув на землю, верескнула і помчала по доріжці до будинку:

-Я перша!