Коли мені було 46 років, сталася трагедія: помер мій чоловік. Ми були фінансово забезпечені, але мої думки швидко навернулися до майбутнього наших дітей.

Тому я вирішила переїхати до Італії не заради власного комфорту, а щоб підтримати їх фінансово. Мої родичі сумнівалися у доцільності переїзду з огляду на мої стабільні фінанси, але мені було ясно: тепер вони лише моя відповідальність.

Я довірила наш просторий сімейний будинок моїй дочці, яка скоро мала вийти заміж – і її нареченому.

Цілком довіряючи її майбутньому чоловікові, я навіть профінансувала ремонт. Свому синові я подарував ділянку землі, якою ми володіли, і профінансувала там будівництво його будинку. Через роки, усвідомивши, що мої діти в безпеці, я подумала про повернення додому.

Я надіслала гроші своєму синові, який того ж місяця купив для мене трикімнатну квартиру. Але на ремонт пішло 2 роки.

І ось, плануючи своє повернення, я була приголомшена, дізнавшись, що мій син перевіз свою дочку до моєї квартири,

не порадившись зі мною. Коли я посварилася з ним з цього приводу, він захищав це рішення, кажучи, що там живе лише моя рідна онука.

Засмучена, я сказала йому, що він міг би вирішити проблему житла для своєї дочки, можливо, продавши свій будинок. Я зазначила, що переважна частина фінансування його будинку була зроблена з моєї кишені.

Він чинив опір, стверджуючи, що надто багато його власних зусиль і грошей пішло на будинок. Тим не менш, квартира повністю була моєю – і їм доведеться знайти інше рішення.

КІНЕЦЬ.