До квартири зателефонували. Ольга гидливо подивилася на чоловіка.

– Твоя прийшла, – посміхнувшись, сказала вона.

Павло заметушився.

— Я відчиню, — сказав він.

«Ось дивна ситуація, — думав Павло, виходячи з вітальні до передпокою та йдучи до дверей. — Не розумієш, як і поводитись. В інших все легко і просто. Розійшлися, і справа з кінцем. А тут! Не знаєш, що й чекати. Добре хоч діти повнолітні. Але я все одно! Допомагатиму їм завжди. Нехай не думають».

Вчора Павло зізнався дружині, що кохає іншу і попросив відпустити його по-доброму.

– Я винен перед тобою, Оля, – виправдовувався вчора ввечері Павло. – Визнаю. Але… Я не винний. Це все – кохання. Будь воно недобре. Адже жили ж добре. Так, Оля? Двадцять два роки вже разом. І все в нас було добре. А тут на тобі. Я попав і закохався. Віриш, ніколи нічого подібного зі мною не було.

Ольга відчувала подвійні почуття. З одного боку, їй було прикро. А з іншого боку, звістка про те, що чоловік любить іншу, не здивувала Ольгу. Вона вже давно щось подібне підозрювала. Занадто багато вказувало на це. І ось тепер зізнання.

— У кого ж ти там так закохався? – запитала Ольга.

Зізнання чоловіка викликало в Ользі щось на кшталт зневажливої ​​жалості. Вона звикла бачити чоловіка сильним впевненим в собі.

“А тут? – думала Ольга. — Якась жалюгідна подоба колишнього його. Розмазня. Наче йому не п’ятдесят п’ять, а сімнадцять років. Піти, як чоловік, і то не може. Розчулився. Того й дивись розплачеться. Дивитися гидко».

— Ти щось спитала? — злякано промовив Павло.

— Закохався, питаю, в кого?

— В одну дівчину, — відповів Павло.

— Розповідай, — спокійно, але вимогливо промовила Ольга.

І Павло розповів, що звуть її Оксаною, і їй двадцять років.

— А нещодавно вона приїхала до нашого міста, вчитися на…

Павло затнувся, бо забув, на кого приїхала вчитися Оксана.

«Та й не так це важливо зараз, — думав Павло, ховаючи від дружини переляканий погляд. — Чесно кажучи, я взагалі маю сумніви, що вона приїхала до столиці саме з цією метою. У її віці, з її характером, з її зовнішніми даними! Вчитися? Чому! На мою думку, це зайве. Для Оксани так точно. І якби не я, то вона легко знайшла б собі іншого багатенького і вийшла б за нього заміж. У цьому можна сумніватися. Тож мені ще пощастило, що я встиг її вчасно перехопити».

– І як? Вчиться дівчинка?

— Бачиш…

— А де ти з нею познайомився?

– На весіллі. Пам’ятаєш, ми рік тому були на весіллі? У твоєї подруги.

– Пам’ятаю.

— Ось там ми з Оксаною й познайомились. Вона працювала там офіціанткою. Спочатку ми просто спілкувалися телефоном. Але потім нам здалося, що між нами…

— Вам здалося цього мало, і ви зважилися на щось більше? Я правильно зрозуміла?

– Навіщо ти так, Оля? — вигукнув Павло. — Я ж по-хорошому хочу.

– Так-так, – схаменулась Ольга. – Вибач. По хорошому. І чого ти хочеш, по-хорошому?

Перш ніж відповісти, Павло заплющив очі, глибоко зітхнув, покрутив головою, погрозив комусь пальцем, розплющив очі і подивився на дружину.

— Ти ж знаєш, Оля, — тихо сказав він, — що моє становище, яке я займаю в суспільстві, змушує мене бути обережним. Особливо у питаннях сім’ї та шлюбу. Ось чому для мене важливо, щоб мій відхід із сім’ї не був би розцінений, як аморальний вчинок. І я пропоную… Ні, Оля, я прошу тебе… Як би це сказати… Ну, взяти, чи що, на себе аморальний бік наших стосунків.

— Тобто ти хочеш, щоб усі думали, що в нашому розлучені я винна?! Я правильно розумію? А не ти! І це в мене, а не в тебе з’явився хтось, до кого я йду! Так?

– Так, – відповів Павло. – Все правильно. Інакше мене попруть із роботи. Ти ж знаєш, як у нашій організації із цим суворо. Заздрісники тільки й чекають, коли я оступлюсь. І якщо вони дізнаються, як воно все насправді, на мою посаду одразу знайдуть іншого. Відразу. Можеш не сумніватись. А від цього втратять усі. Не тільки я та Оксана. Але й ти, Оля. І наші діти. Тому що я збираюся і надалі підтримувати вас матеріально. Але я зможу це робити лише якщо залишуся на своїй посаді. Розумієш?

— Розумію.

– Ти згодна допомогти мені, Оля? Згодна зіграти роль нечесної дружини і … впасти в очах суспільства.

– Згодна.

— Тебе всі засуджуватимуть, Оля. Всі! Навіть ті, хто тебе взагалі не знає. А багато знайомих взагалі відвернуться від тебе. А деякі з них навіть перервуть із тобою усілякі стосунки. А хтось навіть переходитиме на інший бік вулиці, коли побачить, що ти йдеш назустріч. Так ти будеш усім гидка. Чи впораєшся ти з цим?

— Впораюся, — відповіла Ольга. – А що робити? Іншого виходу все одно немає. Чи є?

– Ні. Жодного іншого виходу немає, Оля. Тільки цей. По іншому ніяк.

— Тоді чого питаєш, якщо інакше ніяк.

Павло закрутив головою, впав перед дружиною на коліна і, схопивши її руку, притулився до неї губами.

— Кохана, — шепотів він, — ти добра жінка, яка все розуміє. Як мені пощастило, що двадцять два роки тому саме ти стала моєю дружиною.

— Але маю дві умови! – сказала Ольга, забираючи руку в чоловіка і протираючи її гігієнічною серветкою. – Перше. Я хочу, щоб завтра твоя Оксана прийшла до нас у гості.

— А друга умова? — спитав Павло.

— А другу умову я вам скажу обом, — відповіла Ольга.

І ось настало те саме завтра. І Павло йшов відчиняти ті самі двері, в які дзвонила Оксана.

— Проходь, — дбайливо промовив Павло, — знімай пальто. А це що? Торт? Як це мило. Дякую. Постав його ось сюди. На тумбу. Давай я тобі допоможу чоботи зняти. Та ти тремтиш. Замерзла? Ти присядь. Ось тапочки. В нас тут тепло. Зараз п’ємо чаю з тортом. Ти зігрієшся. Все буде добре, Оксаночко. Не хвилюйся. Господи, та ти вся тремтиш.

До передпокою вийшла Ольга.

— Ось, Оля, ми й прийшли. — Павло винувато посміхнувся до дружини. – Як обіцяли.

— Добрий вечір, Ольга Андріївно, — сказала Оксана.

— Чекаю на вас у вітальні, — запросила Ольга.

— Може, краще на кухні? – запропонував Павло. – Чаю поп’ємо. Оксана торт купила.

Ольга спалахнула від такого нахабства.

— Може, одразу в спальню запросити твою гостю? – запитала Ольга.

– Ні, але …

– А що давай! Чого соромитися!

— Оля, ти мене неправильно…

— Сказала «у вітальні», отже, у вітальні.

— Я просто хотів, щоб… — спробував виправдатися Павло.

– І все! — суворо промовила Ольга. — Торт свій нехай вона в передпокої залишить. Піде, забере.

Ольга пішла. Павло заплющив очі, покрутив головою і щось прошепотів собі під ніс. Після чого три рази плюнув через плече, перехрестився, розплющив очі і подивився на Оксану, яка злякано дивилася на нього.

— Все буде добре, — тихо промовив він.

До передпокою вийшов син Павла, Максиим.

– Сину! — радісно вигукнув Павло.

Павло одразу представив Оксану та Максима один одному.

— Добрий вечір, Максим, — сказала Оксана. — Ваш тато мені дуже багато розповідав про вас. Ви дуже схожі на нього.

– Не дивно, – відповів Максим. — Собаки й ті стають згодом подібними до своїх господарів. Що вже казати про синів. І навіть якщо батьки не рідні, діти все одно згодом стають схожими на тих, із ким довго живуть разом. А ми з моїм татом живемо разом уже дуже довго. Хочеш не хочеш, а станеш схожим на нього.

Оксана розгубилася від такого повідомлення.

— Взагалі, я не те мала на увазі, — сказала вона.

— Та все одно, Оксана. Не беріть в голову. Ви головне запам’ятаєте це. На майбутнє. Може, знадобиться.

— Знадобиться? – не зрозуміла Оксана. – Навіщо?

До передпокою вийшла дочка Павла, Ганна.

– Доню! — радісно вигукнув Павло.

— Ну, мало що, — підтримала розмова Ганна, дивлячись на Оксану і не звертаючи уваги на батька. — Раптом ви завагітнієте не від чоловіка. Ваша дитина все одно стане з часом схожою на нього. Головне, щоб батько та син якнайбільше часу проводили разом. Розумієте?

— Я не збираюся цього робити, — злякано почала виправдовуватись Оксана. — І я не розумію, навіщо ви все це мені зараз говорите.

— Ніхто й не думає, що збираєтесь, — відповіла Ганна. — Я говорю, що мало що. Зараз – ні, а що буде завтра – невідомо.

— Що ти таке кажеш, доню? — вигукнув Павло.

— Я знаю, що говорю, тату.

— До речі, Оксано, познайомся. Це моя донька. Ганна. А це Оксана.

— Дуже приємно, — сказала Оксана.

— А мені ні, — відповіла Ганна.

До передпокою вийшла Ольга.

– Мені ще довго чекати? — суворо спитала вона. — Ану, марш усі у вітальню. Там розмовлятимемо.

Розмова продовжилася за великим круглим столом.

— Отже, — сказала Ольга. — По-перше, Оксано, хочу вас попередити, що зі здоров’ям у Павла не все гаразд.

– Оля! — вигукнув Павло. — Навіщо ти це кажеш?

— Хочу, щоб усе було чесно, — відповіла Ольга. — Щоб потім Оксана не висунула мені претензій, що я підсунула їй непридатний товар.

— Я чудово почуваюся! — промовив Павло і глянув на Оксану. – Оксано, не слухай її!

— Я знаю, коханий, що ти у чудовій формі, — відповіла Оксана, — і її слова для мене нічого не означають. А ще, Ольга Андріївна, я знаю чому ви так кажете. Бажаєте, щоб я відмовилася від Павла? Не вийде. Я від нього не відмовлюся.

– Ну і славно, – сказала Ольга. — Головне, що я попередила вас. Решта вже справа ваша. А тепер, ось моя друга умова. Я згодна розлучитися з тобою, Павле, без галасу. Згодна взяти всю провину. Але за умови, якщо ми з тобою розлучимося якнайшвидше. Тобто за взаємною згодою. І все наше разом нажите майно залишається мені. За це я і діти не вимагатимемо у тебе жодних щомісячних виплат на своє утримання. Ви чули, діти?

— Ми чули, мамо, — відповіли діти, — ми згодні.

— А ви, Оксано, згодні?

– Я згодна, – відповіла Оксана. — Тим більше, що ця квартира все одно належить вам, а Павла зареєстровано у квартирі своїх батьків. Що стосується вашої заміської нерухомості, то тут у будь-якому випадку доведеться ділитися з дітьми. Так що для мене теж буде краще, якщо Павло мені дістанеться нехай і без усього, але на високій посаді і з великим окладом. Що цілком і повністю буде у моєму розпорядженні.

Поживемо спочатку на орендованій квартирі. А використовуючи його високе становище, ми швидко компенсуємо всі втрати, пов’язані з розлученням за взаємним бажанням.

— Що ти скажеш, Павле? – звернулася Ольга до чоловіка. – Тебе такий варіант влаштовує?

– Звичайно! — радісно відповів Павло. — Якщо він влаштовує тебе, Оксану та дітей, то мене він теж влаштовує.

— Понад те, — сказала Оксана, — ми й самі хотіли запропонувати вам такий варіант, Ольга Андріївна. Нагороду за те, що ви візьмете весь аморальний бік стосунків на себе. Павлові не потрібні скандали. Я збираюся зробити з нього велику людину.

— Виходить, домовилися, — відповіла Ольга. — І зверніть увагу, що я спеціально запросила на цю зустріч наших дітей, щоби вони були свідками нашого договору.

— Ти вчинила дуже благородно, — сказав Павло.

— Шляхетність тут ні до чого, — відповіла Ольга. – Тому що, якщо в найкоротші терміни, які я встановлю, ми не розлучимося, я скасовую всі наші домовленості. І здійму такий шум, що мало не здасться. І в усьому звинуватиму тебе. І тоді, Павле, я не тільки заберу в тебе все, як у аморальної особистості. Але до того ж зв’яжусь із твоїми заздрісниками і вступлю з ними в змову. А вже разом ми зробимо все можливе, щоби тебе вигнали з твоєї роботи. Твоє місце займе інший. А Оксана тебе покине.

— Я ніколи не кину Павла Миколайовича! – Вигукнула Оксана. — І як тільки ви розлучитеся, я стану його дружиною!

– Це ваше право, – сказала Ольга. – Рада за Павла. Але попередити я була зобов’язана.

— І ми разом долатимемо будь-які труднощі, — урочисто сказала Оксана.

Павло від таких слів розплакався.

– Дякую тобі, кохана, – сказав він.

— Коротше, згоден на швидке розлучення? – Запитала Ольга.

– Згоден, – відповів Павло. — Але мені потрібні гарантії.

– Це мені потрібні гарантії! – вигукнула Ольга. – А не тобі! Тому що це я беру весь удар на себе. Це мене обходитимуть стороною друзі та знайомі. На мене стануть показувати пальцем і схиляти на кожному розі всі, кому не ліньки. Гарантії йому потрібні.

Як у тебе язик обернувся, сказати таке? Мабуть, я скасую нашу угоду. Розлучатимемося голосно. Скандал буде на всю країну. Готуйся до звільнення, Павло. А ви, Оксано, готуйтеся разом із ним долати труднощі. Ви ж цього так хотіли, я правильно зрозуміла? Ваша мрія здійснилася.

— Вибачте, Ольга Андріївно, — сказала Оксана. — Павло сказав це, не подумавши.

— Вибач, Оля, — сказав Павло. – Це все від хвилювання. Адже зі мною таке вперше. Ось і несу всяку нісенітницю.

— Гаразд, — поблажливо відповіла Ольга. – Прощаю. Але попереджаю ще раз, якщо не розлучимося у встановлені терміни, нарікайте на себе.

— Ми зрозуміли, — в один голос відповіли Павло та Оксана.

— А тепер пішли геть, — сказала Ольга. — Мої адвокати, Павло, зв’яжуться з тобою.

Розлучення Павла та Ольги пройшло за взаємною згодою та в терміни, встановлені Ольгою. А незабаром після цього Павло та Оксана стали чоловіком та дружиною.

А за місяць після весілля Павла зняли з його посади. Але Ольга тут була ні до чого. Його зняли за станом здоров’я. Організм Павла виявився не настільки сильним, щоб у його віці починати все знову з молодою дружиною.

У результаті Павло став дуже сумним, важко пересувався і тому майже завжди лежав.

Оксані став не потрібний такий чоловік. І вона виставила його за двері.

— Ти ж дружина моя, Оксано, — ледве повертаючи язиком, промовив Павло.

– І що? – відповіла Оксана. — Ми з тобою розлучаємося. Мені треба шукати собі іншого чоловіка, а ти мені заважаєш. Говори, куди тебе відвезти? До Ольги чи на батьківську квартиру? Раджу поїхати до Ольги. Вона хоч і не дружина тобі, але мати твоїх дітей. Ось нехай вони про тебе і дбають.

Дітей тоді вдома не було. Вони поїхали вчитися до іншого міста. А Ольга категорично відмовилася пускати до себе Павла. І навіть його зовнішній вигляд на неї не подіяв

КІНЕЦЬ.