Ми з моїм чоловіком жили добре. Дуже добре. Щоправда, заміжньою жінкою я була рівно десять років тому. Познайомились ми з ним в автобусі. А кажуть, що пристойні дівчата на вулиці не знайомляться. Не знаю, але ми познайомилися і ще цілий рік зустрічалися, перш ніж вирішили одружитися.

Зараз мені майже 50 років, а тоді я була молода, весела і навіть гарна. Весь час прагнула схуднути, хоча ніколи товстухою не була. А чоловік завжди бурчав:
– Навіщо мені суповий набір? Припини свої дієти, вони все одно не допомагають, тільки шлунок собі псуєш.

Так, він завжди дбав про моє здоров’я. Я тоді цього не розуміла. Мені хотілося, щоб, як у кіно – він прокидався і тягнув каву мені в ліжко, щоб квітами обсипав все ліжко, щоб … Одного разу він приніс каву в ліжко, виявилося, що пити її зовсім не зручно, того і дивись, що виллєш собі на сорочку. Я попросила його більше цього не робити. Він любив мене по-своєму – піде на роботу, а потім дзвонить:

– Оль, одягни штани тепліше, сьогодні такий мороз!

Або побачить, що я на дачі відро важке підіймаю, біжить:

– Ну, куди ти надриваєшся? Важко було крикнути мені?

І хлопчаків наших двох завжди вчив з повагою до мене ставитися.

Жили добре. Спочатку чоловік працював у будівельній фірмі простим робітником, потім заступником став, а потім і сам відкрив свою компанію. Побудували за містом будинок, чоловік мені заборонив працювати – треба за будинком доглядати, та й на ділянці справ повно-то квіти посадити, то ягідку обробити, то грядки прополоти. Взимку теж справи є – за котлом стежити, за домашніми улюбленцями.

А незабаром у нас сини одружилися. Стали онуків чекати. Тільки наші хлопці не поспішали нащадків мати. Вирішили спочатку міцно на ноги встати. Але не минуло й трьох років, народилась у нас онука Стася. Живи, та радій. Чоловік її любив шалено, тому, коли в черговий вихідний старший син сказав, що привезе Стасю до нас (він кожен вихідний привозив), а чоловік раптом відмовився, я насторожилася.

– Що сталося, Сашко?

– Сталося та й сталося, — роздратовано відповів чоловік.

– Ці вихідні я на роботі проведу – знаєш, у нас планується перевірка. Я всіх своїх бухгалтерів посадив у суботу працювати, а сам, думаєш, побіжу додому відпочивати?

– Але ж це в день, а ввечері ти прийдеш додому. Ми тебе зі Стасею зачекаємо.

– Кажу ж не знаю! Може, у батька переночую, щоб туди сюди не мотатися…

Сашко сам розумів, що несе відверту нісенітницю, від цього сердився ще більше.

У суботу після того, як чоловік поїхав, я почекала обіду, завела машину і поїхала до нього. Ось не на місці було серце. А мені завжди краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Приїхала … Звичайно ж, нікого там не було. Ну, тобто був охоронець зі своєю дружиною і все. Я поцікавилася, де Олександр Олексійович, але той лише плечима знизав:
– Не знаю, можливо, на об’єкті…

Я ще не встигла вийти з будівлі, як дружина охоронця виразно промовила своєму чоловікові:
– Ось гірше немає, бути такою дурною. Ти, коли мені заміну знайдеш, одразу скажи. А то вже все місто знає, а вона гасає, чоловіка шукає…

Сказати, що на мене вилили відро крижаної води – нічого не сказати. І коли їхала, я вже підозрювала про щось таке, але… Ну от ніяк не можна повірити людині, з якою ти прожив понад 25 років, що вона ось так зможе тебе зрадити. Це ж твоя найрідніша людина! Найближчий! Це половинка тебе, і ось…

Я сіла в машину та набрала номер чоловіка:

– Сашо, нам з тобою терміново треба поговорити, — ледве промовила я.

– Олю, ну ти ж розумієш, я на ра…

– Немає тебе на роботі! Я стою біля твого офісу! Будь ти чоловіком!

Напевно, щось було в моєму голосі таке, що він не сперечався:
– Зараз буду. Ти де?

– Під’їжджай додому.

– Добре.

Я приїхала додому раніше за нього. Автоматично витягла валізу, стала збирати якісь речі… здається, навіть не його. Але голова відмовлялася думати.

Він приїхав, увійшов у хол і навіть не роздягався:

– Нам потрібно поговорити? – Запитав він.

– У тебе з’явилася інша жінка?

– Так. Я нічого не можу з собою вдіяти.

– Тоді нам не треба розмовляти. Ти підеш чи мені піти?

Куди я могла піти? Він це знав:

– Піду я, — промовив він, щось кинув собі у валізу і вийшов.

І ніби весь світ звалився. Все залишилося те саме, але не стало в цьому житті найголовнішої людини. Не знаю, як хлопці це відчули, але спочатку приїхав молодший син, а за пів години й старший прикотив з усією своєю родиною.

Звісно, довелося їм усе розповісти. Я бачила, як у моїх хлопчиків ходили жовна під шкірою.

– Запам’ятайте, що батько пішов від мене. Від мене, зрозуміло вам, а ви йому так і лишилися синами. Він вас виростив, вивчив, допомагав, як міг, тому…

Хлопці лише нижче схилили голови.

І потяглися дні. Довгі-довгі. Та дні ще не так страшно, а ось вечора і ночі … Я почала втрачати у вазі, худнути, старіти, перестала на себе звертати увагу. Але якось приїхала Маринка подруга. Чоловік Маринки був близьким другом Сашка, і вона знала все. Кілька разів вона лаяла мене за те, що я ніяк не можу забути чоловіка, а тут принеслася прямо озлоблена якась. Подивилася на мене і твердо скомандувала:

– Поїхали!

– Куди? – не зрозуміла я.

– Потім зрозумієш.

Вона привезла мене до дитячого онкологічного центру. А потім буквально за руку втягнула на перший поверх.

І я виявилася зовсім в іншому світі. Тут бігали лисенькі діти, а поруч із ними постійно перебували молоденькі матусі. Вони гралися з дітьми, щось розповідали їм, носили на руках.

– Ось! Дивись! – Безжально кивнула на них подруга. – Ось у них горе! Справжнє! А ти…

Цей день перевернув у мені щось. Тепер щодня я просиджувала в комп’ютері, шукала спонсорів на операції малечі зі смертельним діагнозом. І знову навчилася радіти. Це було таке щастя, коли хоч дитину вдавалося врятувати.

А нещодавно, на мій День Народження я чекала на синів з привітаннями. Тому не надто здивувалася, коли двері в моєму будинку відчинили ключем.

– Синочку! А чого не попередив? – Крикнула я з кухні, розраховуючи, що приїхав старший син.

Але в кухонному отворі стояв чоловік.

– Можна війти? – Запитав він.

– Звичайно, це ж і твій дім теж, — знизала плечима я.

Сашко виглядав дуже погано. Не поголений, якесь кумедне пальто з замашкою на молодіжність, замість сорочки футболка, причому, не першої свіжості. За ці десять років, що його не було, я бачила його вперше.

– Їсти будеш? – Запитала я.

Ні, я не розраховувала на повернення, але… але Сашко був батьком моїх дітей, він прийшов, отже, щось у нього сталося. І йому потрібні були не мої закиди, а… чорт його знає, що йому було потрібне.

– Олю, пробач мені… якщо зможеш, вибач. І ще… я залишуся тут, — опустився на стілець Сашко. – Я не можу більше.

– Дивись сам, – знизала я плечима і вийшла.

Я нічого не почала питати, не допікала питаннями, бачила, що Саша сам хоче щось пояснити, але була не готова до розмови.

Маринка мені багато пояснила. Сашко розповів її чоловікові, а вона, звичайно ж, не могла стерпіти, щоб не сказати мені

– Ну що ти, Ольго! – сиділа вона переді мною, у кафе, де ми з нею домовились зустрітись.

– Все банально до дурниці. З’явилася молоденька щучка, якій захотілося круто пожити. Та й давай вона всі чари застосовувати. А твій дурень повівся. Ой, не кривись, мій би дурень теж клюнув. У них же цей комплекс старості. Їм обов’язково треба довести, що вони ще ого-го! А у твого, дівчина заявила, що дитину чекає. Твій і розтанув. Не міг він дівку в положенні залишити.

От і тримався він заради дитини. Але перед смертю його нова теща вирішила очистити душу і сказала, що син у її донечки не від Сашка.

Той зробив аналіз ДНК точно! Ну… вирішив, що допомагати хлопчику буде, той ні в чому не винен, але жити з цією щукою більше ні дня не міг. А тепер сама вирішуй – будеш ти з ним жити далі чи ні.

І ось щодня я думаю – а чи варто пробачити? Адже це не просто сказати «я прощаю тебе». Тепер якщо він десь затримається, а я вже буду думати, що в неї. Він скаже мені, що картопля пересолена, а я почну кричати, щоб ішов до своєї молодої щуки, хай вона йому варить. Загалом, при кожному зручному і незручному випадку згадуватиму зраду. Чи вистачить у мене сили не нагадувати йому?

От і гадаю. Розумію, що маю щось вирішити, а не можу.

КІНЕЦЬ.