Ти дивись, теж мені, подарунок називається: на три роки старша, ні розуму, ні освіти, ні смаку зовсім, – незадоволено розповідає мені пенсіонерка Ірина Петрівна.

– Так вона ще вдячна має бути за те, що Гришко її з дитиною взяв заміж. Де б вона була, якби не мій Гришко?

Сорокарічний Гришко – єдиний син у своєї матері Ірини Петрівни, до того ж “пізній”, народжений “для себе”, як то кажуть люди, коли вже стало ясно, що “нормальної” сім’ї створити не виходить.

Ірина Петрівна “все життя поклала на вівтар виховання”.

У Гришка завжди було все, про що мріяли підлітки того часу в його віці, хоч і діставалося все це матері ох як непросто, але вона про те синові ніколи не розповідала, нехай радіє дитина, для чого йому то все знати, як їй важко це далося.

І спочатку Гришко був просто ідеальним сином.

Він добре закінчив школу, вступив до вищого навчального закладу, і перший рік навіть відучився непогано. А потім щось сталося, якось зовсім несподівано.

Можливо, то все підлітковий вік, можливо, так позначилися непрості дев’яності, але Гришко спочатку потихеньку, а потім все швидше і швидше покотився вниз. Були не дуже хороші і друзі, і компанії.

До тридцяти років він зіпсувався зовсім, на жаль.

Йшов з дому на кілька днів, не працював, виносив з дому речі і брав постійно у матері гроші. І це був хлопчик, який при мамі колись слова поганого не міг сказати!

Але мати любила його щирою сліпою любов’ю, мовчала, готувала, намагалася напоумити свою дитину і плакала ночами.

І невідомо, як би повернулася життя далі, якби Гришко не зустрів Тамару.

Тамара взяла його в міцні рукавиці, можна сказати: відмила, відібрала у друзів-приятелів, влаштувала на роботу, забрала від матері в свою квартиру – можна сказати, витягнула з поганого життя.

Потихеньку Гришко став змінюватися, прийшов в себе. Слухається дружину беззаперечно, працює, став серйозною людиною. Життя налагодилося настільки, що недавно вони з Тамарою доньку народили.

Гришко носиться з обома дітьми, сином Тамари від першого шлюбу і їх маленькою донькою, як курка-квочка, і в сад, і в школу, і у двір, і на каток.

Сусідки приводять його своїм чоловікам в приклад: з роботи бігом додому, гроші віддає дружині, всі до самої останньої копієчки. Ніяких тобі посиденьок з друзями жодного разу до пізна, весь час з сім’єю своєю сидить, дітьми.

Тамара, звичайно, весь час напоготові: перевіряє, продзвонює, стежить, коли це можливо – водить за ручку.

По гостям вони не ходять, до себе запрошують тільки перевірених друзів, щоб ніхто не нагадував Гришкові ті, минулі часи, щоб він знову не взявся за старе.

Непросто, але живуть, начебто навіть щасливі. Діти ростуть в повній сім’ї, батько займається ними день і ніч, Тамарі, судячи з усього, живеться досить таки непогано, ну а вже про Гришка і мови немає – де б він зараз був, якби не дружина.

А що ж Ірина Петрівна? Думаєте, щаслива за сина і вдячна своїй невістці Тамарі за все?

Ні, як би не так.

Невісткою пенсіонерка просто дуже незадоволена настільки, наскільки може бути незадоволена свекруха.

І ходить невістка не так, і сміється голосно, і чхає, “як чоловік”, і наголос в словах ставить невірно. Загалом, усе в ній не подобається матері чоловіка. Свекруха вважає, що невістка має ще дякувати, що її син взяв її заміж з дитиною.

А самій Тамарі і сумно, і смішно з того.

Не те щоб їй сильно була потрібна любов свекрухи, хоча, як будь-якій людині, хочеться якогось родинного тепла, поваги і любові, хоча б у своїй родині.

А Ірина Петрівна веде себе так, як ніби облагодіяла невістку на все життя своїм хорошим сином. А те, що він взяв її з дитиною, вона невістці все пробачити ніяк не може. Постійно докоряє їй цим.

Ну як так можна?

КІНЕЦЬ.