Дочка вирішила мене покарати за те, що свого часу я відмовилася розмінювати квартиру та віддавати їм із чоловіком гроші на купівлю житла. Тепер вона не дає мені бачитися з онуком, кажучи, що я не можу вважатися його бабусею, адже заради цієї дитини я нічого не зробила.

Я виховувала дочку одна, бо її батько одразу ж після звістки про очікування дитини зник у невідомому напрямку. Мої батьки відмовилися мені допомагати, вважаючи, що я своїм вчинком їх зганьбила. Сім’я припинила зі мною будь-яке спілкування, щоб, не дай боже, моя молодша сестра не взяла з мене поганий приклад.

Дев’ятнадцять років, технікум за плечима, дитина і більше нічого немає. Старт для життя не найкращий, але щось треба було робити. Влаштувалася на роботу на комбінат, бо там давали гуртожиток, багато працювала, аби хоч щось купити для майбутньої дитини.

Якби не сусіди по гуртожитку, я навряд чи сама впоралася б. Мені хтось віддав візок, хтось дитячі речі, хтось ділився продуктами. І потім мені допомагали з дитиною, коли я вже була готова на стіни кидатися. У півтора року вдалося віддати доньку у ясла і вийти на роботу.

Комбінат згодом закрили, але з’явилася можливість приватизувати кімнати у гуртожитку. Що я й зробила. Потім нашу спільноту викупив якийсь бізнесмен, і я змогла купити собі однокімнатну. Важко було справлятися з дитиною, працювати та обживатися, але я точно знала – могло бути набагато гірше.

Доньку довелося рано привчати до самостійності, бо допомагати нам не було кому, а мені треба було працювати. Але коли дочка пішла в третій клас, я змогла купити нам двокімнатну квартиру, продавши свою однушку і додавши накопичені гроші.

Квартира була у жахливому стані, там до цього мешкали якісь алкоголіки, але саме через це її продавали дуже дешево. Дві великі кімнати, велика кухня, окремий санвузол – все було брудне та зіпсоване. Нам із дочкою довелося місяць жити у моєї подруги, поки я там прибирала і робила хоч якийсь ремонт у туалеті та ванні.

Зараз я досі живу у цій квартирі, яка мені далася дуже нелегко. Коли дочка вийшла заміж, у них постало питання про житло. Вирішили збирати на своє, а поки збирають, попросилися жити до мене. Я пустила, мені не шкода.

Минув рік, молоді потішили новиною про швидке поповнення у їхньому сімействі. З того моменту дочка почала заводити розмови про те, як складно з дитиною буде накопичувати на іпотеку. Зрозумівши, що натяки на мене не діють, озвучила пропозицію прямо.

– Давай розміняємо квартиру, – запропонувала вона.

– На що? На дві однокімнатні там не вистачить, а якщо купити одну мені, то вам все одно доведеться брати іпотеку.

– Я подумала, що ми можемо поділити гроші з продажу навпіл. Тоді й ти, і ми зможемо взяти невелику іпотеку із мінімальним платежем.

Брати іпотеку до моїх планів не входило. Я собі квартиру вже купила, заплативши за неї й грошима, часом, і потім, і здоров’ям. Про це я дочці сказала, сподіваючись на її розуміння. Але розумінням там навіть не пахло.

– Тобто тобі начхати, як буде рости твій онук, я правильно розумію?

– З чогось вирішила вона.

– Мені не начхати. Просто я хочу під старість років пожити спокійно, а не обвішуватись кредитами. Я свою квартиру вже вистраждала, продавати не збираюсь.

– А що нам робити? Чи ти хочеш, щоб я теж страждала, як і ти?

Я думала сказати, що для таких самих умов у неї не повинно бути чоловіка і мене, готової їй допомогти, але змовчала.

– Не хочу. Та й з чого тобі страждати? Живіть у мене, збирайте гроші собі потихеньку, я вас не жену.

– І скільки нам із тобою жити? Все життя? Як можна збирати, якщо я в декреті буду, і треба буде купувати море всього для малюка? – рознервувалась дочка.

Мені залишалося лише розвести руками. Це вони вирішили спочатку завести дитину, а потім потурбуватися про квартиру. Нехай живуть, скільки треба, я не жену. Але дочка хотіла жити окремо, хотіла “сама бути в хаті господаркою”.

Дочка на мене образилася, вони із зятем зібрали речі та поїхали. На мої дзвінки та повідомлення донька довго не відповідала. Але коли народила, написала сама, щоправда, заборонила приходити на виписку, сказавши, що бачити мене не хоче. Я не пішла, не хотіла нервувати молоду маму.

З того часу дочка надсилає мені фото онука, але бачитися з ним не дає, бо вважає, що я не заслужила. Каже, що раз я нічого не зробила для цієї дитини, то й прав із нею спілкуватися у мене немає.

Якщо вона думає, що таким чином змусить мене передумати, то помиляється. Єдине, про що я тепер замислююся, це де я допустила промах у вихованні дочки.

КІНЕЦЬ.