З чоловіком зараз ми на двох 35 тисяч гривень заробляємо. На життя нам цих грошей не вистачає і якось я про це своїм родичам поскаржилася сама. Згодом я почула плітки від родини, мовляв вони за 10 тисяч якось живуть, а тут я
Ми вдвох з чоловіком заробляємо майже 35 тисяч гривень в місяць, на сьогоднішній день, у нас всього одна дитина, хороша квартира, дві машини на сім’ю, будується гарний будинок. Здається, на перший погляд, щоб всі так жили, як жили.
Але ось я себе багатою не відчуваю, на жаль, як не дивно це може здатися комусь.
Швидше навіть навпаки – ми, щиро кажучи, ледве зводимо кінці. Я нічого собі не дозволяю, нічого не можу купити, економлю на їжі, стежу за акціями в усіх магазинах.
У мене до цих пір мрія, як в голодному студентстві – прийти в супермаркет, взяти візок і набрати в нього продуктів, не дивлячись на ціни. Просто взяти те, що хочеться поїсти.
Ми з чоловіком родом з таких собі простих сімей, колись представляли собою стійкий радянський середній клас – до тих пір, поки не почалися непрості дев’яності.
Батьки, втративши мету і грунт під ногами, відразу різко збідніли, на жаль. Обидві сім’ї вижили тільки за рахунок матерів, які, закачавши рукава, якщо так можна сказати, і працювали за трьох, які не гребуючи ніякої роботи, проявляли чудеса економії і кулінарної майстерності, примудряючись готувати по три страви з двох курячих ніжок і годувати сім’ї.
І я, і мій чоловік в студентські роки дуже щиро мріяли заробити багато-багато грошей, прийти в супермаркет, взяти найбільший візок і, не дивлячись на ціни і не вираховуючи грами, до країв заповнити його своєю улюбленою їжею.
Ну не картоплею з капустою, зрозуміло. Делікатесами. Так ось недбало кинути в візок великий шмат слабосоленої форелі, баночку ікри, пів кіло всяких екзотичних авокадо і морепродуктів, хороший сир, коробочку полуниці в лютому, шматок парної телятини і все те, що там ще купують зазвичай заможні люди.
Якось так швидко минув час. Мені вже 43 роки, чоловік на рік старше, у них одна дитина-школяр.
Обоє з хорошою освітою, обоє працюємо все життя, буквально віддаючи всі сили своїй роботі. Обоє роблять кар’єру і отримуємо навіть за столичними мірками досить непогані зарплати.
Проте розслабитися і жити спокійно не довелося ще ні дня. Привид злиднів немов би висить над нами з Романом все життя.
При тому, що заробляємо зараз ми удвох стільки, скільки іншим і не снилося навіть, вільних грошей у нас ніколи немає.
Спочатку всі кошти йшли на кредит – вирішували житлове питання з нуля і, послідовно покращуючи житлові умови, змінили вже три квартири.
Згодом ми придбали хороший автомобіль, потім другий, потім – земельну ділянку з недобудованим будинком, з нагоди, дуже недорого у знайомих, зараз щосили йде будівництво, яке забирає у нас вже всі гроші.
В результаті вільних грошей у нас з чоловіком немає і ніколи не було. Я часто, хоча хтось може й не повірить в це з людей, які мене знають, штопає шкарпетки і колготки, обідаю на роботі принесеною з дому в лоточку їжею, одяг купую тільки на розпродажах.
Відпочиваємо ми бюджетно, і навіть не щороку, за кордоном ще не були ні разу. Вдруге так і не стали батьками, хоча поствйно мріяли про це – бо впевнена, що, якби я перестала працювати, ми тут же скотимося в злидні. Хоча кругом часто-густо сім’ї живуть на суми на порядок менші, народжують по кілька дітей і виглядають щасливими.
І весь час здається, що ось ще зовсім трошки, залишився якийсь рік-два, а виплатимо кредит, добудуємо, купимо – тоді ух, заживемо.
Але через рік-два практично блискавично виникає новий проект, нова мета, і я знову звично затягую паски – на собі і на домочадцях своїх. І заздрю в магазині тим, хто бездумно кидає в візок дорогі делікатеси. От би і нам так!
Дуже часто бачу, що родичі наші навіть постійно скоса дивляться на мене. Мовляв, що я так добре живу і лише скаржуся людям, що їм це навіть слухати вже набридло.
Але я дійсно нічого зайвого не можу купити ні собі, ні своїй сім’ї. Я правду кажу. Чому люди не вірять мені?
КІНЕЦЬ.