Свого зятя Лідія Федорівна не злюбила від початку.

Ну, не подобався їй Павло!

Занадто простенький, надто мовчазний, надто самостійний.

І нахабний.

Все сам, і сам. Ні поради у тещі не спитає, ні грошей не запропонує.

Доньці Наталі щось скаже, та беззаперечно підкоряється. Хоч би слово проти сказала!

Зовсім дівчині голову закрутив! Адже вона – не рівня йому! Красуня! Освіта вища! А він! Просто робітник на заводі! Наталка каже, що кваліфікація у нього дуже висока, але хіба це має якесь значення? Жодного!

Ні. Не пощастило Наталі з чоловіком. Треба очі їй розплющити, доки онуків не народили.

І взялася Лідія Федорівна методично вселяти доньці, що Павло – не той чоловік, на якого вона заслуговує.

І поговорити з ним нема про що, і зарплата залишає бажати кращого, і поводиться він підозріло.

А головне – її, тещу, не поважає. Мамою не називає. Допомогу не пропонує. У гості прийде – мовчить! Ні, щоб поговорити з людиною похилого віку, планами поділитися, порадитися: що, і як. А якщо тещу не поважає, то й дружину не любить. Це ж ясно, як день!

Невже Наталка нічого не помічає? А скільки він їсть! Хіба може нормальна людина стільки їжі зʼїсти? Хоч би посоромився ложкою махати, як у тещі за столом сидить! І взагалі, як донька з ним спить? Він же хропе як десять тракторів!

Словом, старалася Лідія Федорівна, як могла. Дуже хотілося їй «забрати» свій скарб із рук «цього негідника».

Вона й родичів намовила. І стали вони їй підспівувати: соромити Павла на чому світ стоїть. І все в нього за спиною. Наталці на вушко: мовляв, переживаємо за тебе, мила, вже й не знаємо як допомогти. І співчуваємо. Дуже…

Наталя спочатку слухала і маму, і рідню, а потім, коли всі ці виливання порядком набридли, сказала матері:

– Досить! Більше не хочу і не слухатиму поганих речей про мого чоловіка!

І докорінно змінила поведінку… Причому одразу.

Дзвонить мати, починає гнути лінію у бік Павла – Наталка відключає телефон.

Приїде в гості до матері, а та через якийсь час розмову на Павла перекладає, та на його недоліки – Наталя мовчки встає та йде.

Це ще нічого.

Раз Лідія Федорівна сама в гості заявилася – типу скучила. Ну, і ясна річ, піднявши чарочку, іншу, почала Павлу зауваження робити, та повчати, що мовляв давно час у квартирі ремонт зробити, а він (і чим тільки зайнятий?) – навіть не ворухнеться.

Наталя зупинила матір на півслові і вказала на двері. Буквально:

– Тобі час додому, мамо… А з нашим ремонтом ми самі розберемося.

Ні, насправді Наталка дуже любила маму. Просто раз і назавжди собі вирішила, що нікому не дозволить ображати чоловіка навіть за його спиною, і зруйнувати сім’ю не дасть. До того ж Павло не заслуговував на те, щоб про нього говорили те, що говорили. Він був зовсім іншим: добрим, уважним, дбайливим.

Лідія Федорівна, ясна річ, дуже тоді образилася. А потім ще раз і ще. Майже три роки таких заходів знадобилося, щоб вона стала тактовнішою із зятем і перестала дочці постійно наговорювати на нього.

З ріднею питання вирішилося значно швидше. Щойно хтось упускав щось неприємне з приводу Павла, Наталка одразу ставала в позу:

– Вам не подобається мій чоловік? Прекрасно! Допобачення!

Вже дуже скоро вона чула у відповідь:

– Не заводься, Наталко, ти просто не так зрозуміла. Нормальний чоловік твій Павло!

А чому? Бо у чоловіка Наталі – золоті руки. За що не візьметься – все в нього виходить: любо-дорого дивитися! А ще безвідмовний він завжди готовий допомогти, варто тільки попросити. І не підведе ніколи. Ось родичі і змінили гнів на милість: вміння Павла неодноразово їм стали в нагоді. Водночас і старання Наталії з відстоювання честі та гідності чоловіка поважили.

А що ж теща? Та теж змирилася. Тим більше, що Павло нещодавно розпочав ремонт у її квартирі.

Наталя проти була, але згодом погодилася. Сподівається, що мама, нарешті, порозуміється з Павлом і їй більше не доведеться за нього заступатися…

КІНЕЦЬ.