Юрій повертався додому у чудовому настрої. Сьогодні ввечері у нього заплановано друге побачення із Галею.

– Зараз прийду додому, — думав Юрій, — повечеряю, скажу дружині, що мені треба терміново повернутись на роботу, і все. І я найщасливіша людина на світі. Як добре, що є на землі така чудова жінка, як Галя. І вона має чоловік. І тому вона не має жодних вимог до мене. І яке чудове життя. І нехай так буде!

Юрій та Галя таємно зустрічаються. І хоча обоє перебувають у шлюбі, їх це чомусь не зупиняє. Вони познайомилися один з одним на святкуванні дня народження якогось спільного знайомого, куди обоє прийшли зі своїми половинками.

А вже вранці наступного дня Юра зателефонував до Галі і запропонував зустрітися.

— Галино, — казав Юра, — Ви — та жінка, про яку можна лише мріяти.

— Але я одружена, — відповіла Галина.

– І що? — дивувався Юра.

— Я теж одружений. Але ж ми не робимо нічого поганого. Я розповім вам про себе. Ви поділитеся своїми поглядами на життя. Якщо ми цікаві одне одному, то чому ні?

— А якщо мій чоловік дізнається? Ви за це не переживаєте? — лукаво цікавилася Галина.

— Ви ж знаєте, що він обіймає відповідальну посаду в серйозній організації та…

– Ох, Галино? — весело відповів Юра.

— Ми всі працюємо у серйозних організаціях. І ми всі певною мірою відповідальні люди. Але, познайомившись із Вами вчора, Галино, я просто не в змозі забути Вас. Ваші очі, Ваші руки, Ваші… А як Ви танцювали, Галино. Пам’ятайте, я…

Вони почали зустрічатись. І спочатку це було несерйозно. Кафе, кіно, прогулянки містом. І так упродовж кількох місяців. Довго, хтось подумає. Так це тому, що спочатку обидва і не думали переходити до серйозних стосунків.

Зустрічалися, щоб трохи урізноманітнити своє життя. Зробити його веселіше. Придивлялися одне до одного. Ну і, звичайно, чекали відповідного випадку. І ось випадок надався.

Два дні тому сталося їхнє перше серйозне побачення. Це сталося на квартирі у Галі, бо її чоловік був у відрядженні. І ось сьогодні у них мало відбутися друге побачення.

– Валентино, я вдома! — радісно вигукнув Юрій, увійшовши до квартири. – Годуй коханого чоловіка.

Валя вийшла до коридору і з цікавістю подивилася на чоловіка.

— Ти чого такий радісний, Юра? — спитала вона. — Тобі зарплатню підвищили? Чи, може, тобі дали премію?

Юра розумів, що ці питання задавалися не просто так. Справа в тому, що вже кілька місяців Юрій частину грошей від зарплати витрачав на Галину. Зниження зарплати він пояснював проблемами на роботі. Але Юра, звичайно, обіцяв, що скоро все зміниться.

— Ну, яку премію, Валю, яке підвищення зарплати? – сказав Юрій.

– Про що ти?! Добре, що взагалі не звільняють.

— То, може, краще, щоб тебе звільнили? — спитала Валя.

— Жартуєш?

– Я серйозно, – сказала Валя. – Знайдеш собі нормальну роботу.

— У мене нормальна робота, Валя, — сказав Юра, забувши, що замість усієї зарплати він приносить додому лише половину. А цього місяця ще менше буде. Тому що Галя для Юри тепер стала набагато ближчою, а значить, і дорожчою.

— На твою думку, це нормально, що твоїх грошей вистачає тільки на твою їжу та твій проїзд на роботу? — спитала Валя.

— Це тимчасово, Валентино, — сказав Юра. – Повір! Скоро все зміниться.

— Ти маєш рацію, Юра, багато чого, дійсно, стане незабаром іншим, — сказала Валентина і пішла до кімнати.

– Чого це вона сьогодні? — подумав Юрко. – Сердита. Хіба я винен, що мені справді зарплату не підвищують і премію не дають? Ні, вона наче смішна якась. Ні, щоб зустріти чоловіка після роботи як належить, починає спектаелі влаштовувати.

– Так не можна! — вигукнув Юрій.

— Якщо зараз у моєму житті труднощі, то треба з розумінням ставитися до цього.

– Що? — зневажливо спитала Валя, визирнувши з кімнати.

– Їсти давай! – сказав Юра. — Мені на роботу за годину знову. Там труби привезли. Потрібно все перевірити. Повернусь пізно. Може, навіть… на ніч доведеться залишитися. А навіть не може бути, а… швидше за все, доведеться і в ніч попрацювати.

– В ніч? — спокійно спитала Валя.

— З чого раптом такий ентузіазм? Зарплату скоротили, премію не дають. А ти – у ніч?

— Тому що я, Валю, — відповів Юра, — на відміну від деяких, які думають тільки про свою зарплату та премії, відповідальна людина і… Я не так, як деякі… Я відповідально підходжу до своєї справи, Валю. Ось так. І

– Я зрозуміла, – спокійно сказала Валя.

— То, може, тобі, як відповідальній людині, ще й з собою їжу зібрати? Вночі ти що їстимеш? Може, я тобі курку посмажу?

– Курку? — перепитав Юра.

«Це що виходить, я з куркою, чи що, на побачення до Галі поїду? — подумав Юра.

— А що… Чому б і ні. Ми цією куркою і повечеряємо.

– Ну, добре, – сказав він. – Давай курку.

– Чи краще котлети зробити? — спитала Валя. – З часником. Як ти любиш. І картоплю молоду зварити? З кропчиком? Га?

— Можна і котлет, і картоплю, — сказав Юра, але в його голосі з’явилася тривога.

«Якось… дивно вона все це пропонує, — подумав Юра. — Не так, як зазвичай пропонують люблячі та дбайливі дружини. Іронічно пропонує. Не відчувається щирість. Пропонує з якимось начебто навіть сарказмом.

— А я ще й салат тобі зроблю, так? – продовжувала Валентина. – Рибний! Ну, щоб було зовсім, як ти любиш. Га?

— Салат, мабуть, буде зайвим, — відповів Юрко.

— А котлети з молодою картоплею та кропом, і курка зайвими не будуть? – Запитала Валентина.

– Ти чого, Валю? — злякано спитав Юра.

— Так… нічого,— спокійно відповіла Валя. — Так просто… цікавлюсь. А що? Не можна?

— Я вечеряю і йду, — сказав Юра і пройшов на кухню.

Не побачивши на кухні і натяку на вечерю, Юра обурився.

— Це як розуміти, Валентино? – вигукнув він. – Де моя їжа? У тебе що ще нічого не готове? Мені працювати в ніч, а в неї тут нічого немає. Ти про що думала? Валентино, я до тебе звертаюся. Ти де там?

Юра, готовий був ось-ось почати сварку, вийшов із кухні в коридор і натрапив на валізу. Поруч стояла Валя.

— Твої речі я всі зібрала, Юра, — раптом сказала Валя, — можеш спокійно йти до своєї Галини не тільки на ніч, а й на все життя.

«Не може бути, — злякано подумав Юра. — Невже вона знає? Звідки? Цього не може бути. Хто їй сказав? Галя? Цього не може бути. Навіщо це їй? Тоді хто? А куди я піду? Адже це її квартира. Я тут тільки приписаний.

— Що за маячня… — почав Юра.

– Не намагайся, – сказала Валя. — Мені зателефонував її чоловік і розповів. Він викрив вас. Тож, Юра, мені все відомо.

— Але…

– Пішов геть.

— Я все можу пояснити, Валю, — сказав Юра. — Це не те, що ти… Я розумію, що з боку це виглядає саме так, але… Валю, у нас було стільки всього…

– Пішов геть.

— Валю, ну, чого ти знову починаєш? – скиглив Юра. — Ну, було один раз, навіщо одразу валізу збирати?

— А, на твою думку, один раз — це не рахується? То що?

— Звичайно, не рахується, — впевнено відповів Юра. – Один раз! Це ж тьху. І забути. Тут навіть і говорити нема про що. Ну вибач. Ну, ось обіцяю, що більше ніколи. Це вона, якщо хочеш знати, винна. А ти мене знаєш. Я не хотів. Якщо я що сказав, значить…

– Пішов геть.

— Я нікуди не піду, — сказав Юра. — Ти не права. Це і мій дім. Я тут зареєстрований. За законом я можу тут жити, доки не розлучимося.

— Якщо ти зараз не підеш, — повільно промовляючи кожне слово, сказала Валя, — то я викину всі твої речі на смітник, коли ти будеш на роботі. А замки у дверях поміняю. Вибирай. Або ти йдеш зараз, або…

— Ти розумієш, що зараз робиш, Валя? — вигукнув Юра. — За законом я все одно зроблю так, щоб ти мене сюди пустила.

— Ось коли зробиш, тоді й пущу, — сказала Валя. — А зараз пішов геть.

— Та куди мені йти, Валю? — жалісно сказав Юра.

— На роботу, куди ще, — сказала Валя.

– Як на роботу? — не відразу зрозумів Юра, про що йдеться.

– Як відповідальна людина, – сказала Валя. – Як же ще? Ти сам казав, що там вам труби привезли. Правда, щодо курки та котлет з картоплею та кропом, ну як ти любиш, це вже вибач, Юра, обійдешся. Це я для когось іншого зроблю.

– Для кого це?

— А у кого зарплата нормальна та премії платять, — сказала Валя.

— Ну, дивись, Валентино, пошкодуєш, що зі мною так робиш, — сказав Юра і вийшов із квартири.

— Забула тобі сказати, Юра, — Валентина посміхнулася. — Чоловік Галини просив попередити тобі, що з тобою матиме окрему розмову. А ще він сказав, що якщо у мене будуть проблеми, то він допоможе мені їх вирішити.

У цей час із сусідньої квартири визирнула сусідка, Віра Павлівна.

— Як у вас тут шумно, сусіди? – сказала вона. – Ви кудись зібралися?

Віра Павлівна з цікавістю подивилася на Юру та його велику валізу.

— Та ось, Віро Павлівно, проводжу чоловіка на роботу, — сказала Валя.

— З такою великою валізою? – Здивувалася Віра Павлівна.

— Там усі потрібні для роботи речі, — відповіла Валентина.

— А-а, — Віра Павлівна кивнула головою. — Якщо все потрібне, тоді… Вдалого Вам шляху, Юра.

— І Вам, Віра Павлівна, всього гарного, — сказав Юра і пішов із валізою до ліфта.

Валентина попрощалася і зачинила двері. Віра Павлівна зрозуміла, що спектакль закінчено, і також зачинила двері.

Юрка вийшов з під’їзду і побачив Галю. Вона теж була з валізою.

– А мене чоловік вигнав, – сказала вона. — І мені тепер нема де жити.

— Мені теж, — поскаржився Юра.

Два дні вони прожили в готелі, а третього зняли квартиру.

Юра та Галя прожили разом недовго, бо дуже швидко набридли один одному.