Так якось склалося, що я дуже шкодую сьогодні, що так ми з чоловіком навіть і не думали ніколи свою окрему квартиру придбати. Жили з моєю бабусею дуже багато часу, всіх все влаштовувало, ніхто ні на що не нарікав, такі були часи.

Я в цій квартирі жила, коли й в інституті провчилася, потім вийшла заміж, чоловіка свого сюди ж привела, народила двох дітей теж ми тут виховали. Бабуся нас усіх всі ці роки дуже любила, і завжди говорила:

“Оленко, ти навіть не сумнівайся ніколи і не хвилюйся, ця квартира твоя”.

І ось бабусі не стало, заповіту, як виявляється, не було, і квартира відійшла моєму рідному батькові, на жаль.

А він, несподівано для мене, заявив:

“Квартиру буду здавати я в оренду, хочете тут далі жити, можу здати і вам, мені все одно кому, але тільки ніяких знижок на родинні стосунки робити не буду, вибачайте вже за це, не на часі”.

Так прикро мені, звичайно, через це. Я навіть подумати не могла, що так складеться, не бралася серйозно і в нюанси різні не вникала, вірила, що це квартира буде моя.

Квартира бабусина в чудовому стані, чоловік мій у ній стільки ремонтів зробив за всі ці роки. Ну і взагалі, трикімнатна квартира в хорошому районі, це як би не для бідних.

Оренда такої квартири – це ледь не вся зарплата мого чоловіка, на даний час, ось так.

Я сама не працюю, тому цю квартиру ми не потягнемо. Доведеться переїжджати, як би шкода нам не було, але вдіяти ми нічого не можемо, на жаль.

І взагалі цей район ми потягнемо навряд чи, так що школу теж міняти доведеться, навіть не знаю, як вмовити дитину, адже тут і друзі і вчителі хороші. І школа відмінна, шкода. Возити дітей?

Так мені, напевно, доведеться тепер теж роботу шукати, у всіх зміниться життя. Якщо навіть пів зарплати чоловіка буде йти на оренду житла для нас, ми не зведемо кінці.

Не знаю, голова обертом у мене зараз від цих клопотів зовсім не потрібних мені і не очікуваних аж ніяк. І образа невимовна – як же так? І на батька, і на бабусю свою теж.

У цій квартирі я дійсно живу вже довгих 17 років – з того самого дня, як приїхала до столиці вступати в інститут. Раніше жила з мамою далеко, там і школу закінчила.

З батьком мама була вже тоді давно розлучена, він працював десь далеко від них, а мати його, бабуся моя, жила в столиці. У тій самій квартирі, де потім жила з нею я зі своєю сім’єю

Треба сказати, бабуся після розлучення батьків бабусею бути не перестала: дзвонила постійно, цікавилася справами моєї мами і моїми, вітала зі святами, дарувала подарунки, запрошувала в гості.

А коли настав час і я зібралася навчатися в столичному вузі, гостинно запросила мене жити в своїй квартирі.

“Три кімнати в квартирі, місця багато!, – сказала тоді бабуся мені. – Приїжджай до мене, доню, тобі буде добре у мене”.

Я відразу оселилася у бабусі своєї, раділа, така була вдячна їй за це і ні краплі не пошкодувала. Жили ми з бабусею моєю душа в душу.

Жити одній або де-небудь в студентському гуртожитку, впевнена була я було б гірше в сто раз. Бабуся завжди смачно готувала, зустрічала мене тепло після лекцій з борщами і пирогами, цікаво розповідала про своє життя і з великою цікавістю вислуховувала усе, що їй розповідала я.

І чоловіка через п’ять років я привела в квартиру до бабусі, коли ми одружилися, вона сама так хотіла, була щаслива, зовсім не бажала самотньої старості.

Стали ми тоді жити втрьох, а через деякий час, коли в молодій сім’ї одна за одною народилися дві гарненькі донечки, і вп’ятьох.

Жили дружно, однією великою родиною, допомагали і підтримували один одного. Бабуся із задоволенням поралася з дітьми нашими, своїми, виходить, правнуками, все так само натхненно готувала щось смачненьке на кухні, чоловік мій непогано заробляв і вкладався добре в квартиру бабусі.

Потихеньку зробили у всіх кімнатах гарний недешевий ремонт, встановили нову сучасну кухню, обставили квартиру хорошою побутовою технікою, замінили меблі.

“Це квартира, Оксанко, повністю твоя, – багато разів повторювала мені бабуся. – Мене не стане, а ви залишитеся тут жити. Так що робіть тут все на свій смак. Це ваше”.

На такі розмови я, звичайно, лише відмахувалася – мовляв, бабуся, слухати таке не хочу навіть, перестань. Ти будеш жити до ста років, якщо занедужаєш – ми тебе вилікуємо! І старенька слухняно замовкала.

Я зі своїм чоловіком старанно робили для неї все, що могли – поставили в кімнаті зручне ліжко, повісили великий телевізор, на своїй машині возили бабусю за місто на пікніки, купували їй різні обновки та смаколики.

Якщо потрібно було купити ліки або викликати фахівця якогось до старенької, теж турбувалися про це. Втім, на здоров’я бабуся особливо не скаржилася, до останнього свого дня була на ногах і в ясній пам’яті.

Час від часу телефонував матері своїй батько мій – дізнавався, як справи. Сам він все так же жив далеко, одружився там, але дітей, здається, більше не було у нього.

У столицю він довгий час зовсім не приїжджав, в будинку у нас не з’являвся. Так якщо чесно, ніхто його особливо не чекав і не запрошував.

Приїхав він тільки коли прощалися з бабусею. Бабусі не стало раптово, ніхто цього не очікував. Просто заснула і все.

А після прощання з бабусею, як не стало її, з’ясувалося, що ніякого заповіту немає, і квартира, яку я зі своїм чоловіком щиро вважали своєю, тепер буде належати прямому спадкоємцеві – бабусиним єдиному синові, батькові рідному моєму.

Новий власник налаштований рішуче, і нам доведеться збирати свої речі. І навіть меблі з технікою толком взяти з квартири не вийде, тому що доказів, що це купувала не сама бабуся, немає.

Я просто зараз в цілковитому недорозумінні – виходить, не тільки близьку людини втратила, а й взагалі грунт під ногами. І треба зараз починати життя з нуля. Кудись переїжджати, якось влаштовувати дітей, вирішувати побутові проблеми.

– Ну так сама винна, – каже мені одна знайома. – Треба було відразу, як тільки пролунало, що «це твоя квартира», брати бабусю під лікті і вести до нотаріуса. Або тоді не жити в чужій квартирі, і не вкладати туди ні копійки! Бабуся розумно вчинила, знала, що син, якщо що, доглядати її не буде. Ось і тримала вас при собі.

А я така розчарована та засмучена, що й словами не передати, а що робити зараз зовсім не знаю.

Чи можна ще щось змінити? Хіба я не маю права на цю квартиру, коли я бабусю доглядала?

КІНЕЦЬ.