Доросла дочка образилася на мене, бо я посміла завагітніти. Каже, що мені вже не своїх дітей треба планувати, а онуків няньчити, одного з яких вона мені народить вже за пів року. Онуки це добре, але ми з чоловіком хотіли й свою дитину. Чому я маю підлаштовуватися під дочку?
Доросла дочка 0бразилася на мене, бо я посміла завагітніти. Каже, що мені вже не своїх дітей треба планувати, а онуків няньчити, одного з яких вона мені народить вже за пів року. Онуки це добре, але ми з чоловіком хотіли й свою дитину. Чому я маю підлаштовуватися під дочку?
Олена в мене з’явилась рано, мені тоді було лише вісімнадцять років. Закоханість тоді здавалася любов’ю всього життя, хотілося сім’ю, тому про переривання вагітності я навіть не думала, і батькам про своє становище не говорила до останнього, поки ще могла приховувати живіт.
З її батьком ми навіть побралися і прожили років з п’ять, поки не зрозуміли, що даремно
намагаємося зберегти подобу сім’ї. Закоханість пройшла, ми обидва її переросли. Потім йшло мирне розлучення, і кожен пішов своєю дорогою. Я залишилася з дитиною, він переїхав кудись в інше місто.
Жити я повернулася до батьків, які були не дуже раді такому повороту, але подітися їм було нікуди. Щоправда, мені поставили умову, що готові нас з дочкою терпіти лише пів року, доки я не зароблю на орендовану квартиру.
– Ти п’ять років тому заявляла, що ти дуже доросла та розумна. Он, дочку народила, одружувалася. За свої вчинки слід відповідати. Ми з батьком тебе виростили, тепер хочемо пожити собі. У тебе шість місяців на вирішення квартирного питання та переїзд.
Термін начебто чималий, але дочка погано ходила в садок, підхоплюючи різні болячки. Мама на лікарняному з онукою сидіти відмовлялася, а на мене на роботі вже косо дивилися через постійні лікарняні.
Проте у встановлений батьками термін ми з’їхали. Зняла кімнату у гуртожитку, бо квартиру за фінансами не могла собі дозволити. Було дуже важко, доки дочка не пішла до школи. Працювати на повну силу не виходило, ледве вистачало грошей на оренду та харчування. На одяг та взуття доводилося відкладати місяцями.
Батьки від вирішення проблем самоусунулися. Іноді ми їздили до них у гості, іноді вони забирали внучку погуляти, дарували їй подарунки на свята, на цьому спілкування закінчувалося. Кожен із нас жив своїм життям.
Дочка росла із ключем на шиї. Я не водила її до школи та не забирала звідти. Вона сама чудово справлялася з цим, вона взагалі рано стала самостійною. Я працювала на двох роботах, щоб у нас були гроші. Хотілося жити в нормальних умовах, і мати своє житло.
Через два роки мені вдалося назбирати грошей на покупку квартири. Хоча квартирою це можна було б назвати з великою натяжкою. Теж колишня кімната гуртожитку, грубо кажучи, але з особистим санвузлом та кухонькою. Вся квартира, напевно, двадцять квадратів була, але я і цьому раділа.
Я взагалі завжди працювала багато. Мені хотілося, щоб у дочки було все найкраще. Її тато зник з усіх радарів, коли їй було років сім, а я намагалася стати й матір’ю, і батьком, і старшою сестрою. Давалося мені це важко.
Коли дочці виповнилося десять років, моїх батьків не стало. Ми переїхали у квартиру, що дісталася мені. Свою я почала здавати студентам. З грошима стало легше, але я вже за звичкою багато часу віддавала роботі.
Про особисте життя я якось не думала, не до того було. Кавалери, які бажають звести найближче знайомство, відсіювалися, коли дізнавалися про дитину. Я від цього не страждала, всі мої думки спрямовані на виживання нашої з дочкою маленької родини.
Коли дочка виросла і вступила вчитися, переїхавши до іншого міста, я раптово залишилася сама. Це було так несподівано, адже раніше поряд зі мною завжди був хтось: спочатку батьки, потім чоловік, потім дочка. А тут одна. Та ще й купа вільного часу з’явилося.
У тридцять п’ять років я нарешті зрозуміла, що означає жити для себе. Це було дивно і незвично, але мені це подобалося. Кар’єра побудована, дитина вирощена, житло є – саме час зайнятися собою. І я стала надолужувати втрачене.
Зайнялася собою, адже насправді я молода жінка, але на себе часу ніколи не вистачало. Почала ходити по різних заходах, навіть відпочити з’їздила. А ще в мене з’явився чоловік.
Спочатку я думала, що це просто захоплення, але справа швидко дійшла до РАГСу. А чого тягти? Мені було тридцять шість років, йому сорок, дорослі люди, які розуміють, чого хочуть від життя. Я тільки переживала, як це сприйме Олена, але вона все зрозуміла і за мене зраділа, у мене від серця відлягло.
Сама дочка вийшла заміж за два роки після мене. А ще за рік мене порадували повідомленням, що я буду бабусею. Через місяць після цієї звістки я зрозуміла, що теж чекаю дитину. Але моєї радості дочка не розділила.
Вона спочатку сприйняла мої слова, що в неї буде братик чи сестричка, як недоречний жарт, а коли зрозуміла, що це все серйозно, почала обурюватися.
– Тобі бабусею скоро ставати, а ти сама народжувати надумала! Я взагалі-то на твою допомогу з дитиною розраховувала, а ти, виходить, мене кидаєш. Дякую, мамо! Тільки людей смішити на старість років!
Мені так прикро стало. Мені тільки тридцять дев’ять років, хтось тільки першу дитину в цьому віці планує, а я вже бабуся, у мене, на думку дочки, вже “старість років”. Чоловік мене підтримує, звісно, але мені все одно нелегко.
Дочка тепер зі мною не спілкується, каже, що звикає обходитися без матері. А мені так тяжко. Я розумію, що вона не права, але все одно почуття провини, що з’явилося після її слів, нікуди не йде.
КІНЕЦЬ.