До однієї жінки залетів птах у квартиру. Як тільки в кватирку протиснувся птах! Велик, весь срібний, сяє тихим світлом. Політала по кімнаті, сіла жінці на плече. Жінка здивувалася, трохи злякалася. Вона сиділа біля вікна і дивилася на зиму. А кватирку відчинила, – їй все душно було.

А птах сів – легше стало.

Жінка спитала: навіщо ти до мене прилетів? Звідки? Птах відповів: мовляв, прилетів із далекої країни. Там тепло та море. На зразок Туреччини, але не Туреччина. На зразок Єгипту, але не Єгипет. Ти не знаєш назви. А прилетів, бо ти мене покликала.

Жінка не кликала птаха, вона ж не божевільна. Але сперечатися не стала. Сил не було. Вона добряче розпитала птаха про прекрасну країну. Чи точно там тепло? І море – тепле, чисте? А річки є? А гранатове дерево є серед чудового саду?

Птах головою кивав і клекотів згідно. І жінка почала просити взяти її з собою в ту країну.

– Бачиш, – каже, – гніздо моє спорожніло. Холодно в будинку і нічим дихати. Троє дітей виросли і розлетілися. А чоловік теж полетів, давно ще. З роботи мене на пенсію проводили. А пенсія – копійки, щоб жити.Тільки в порожньому гнізді жити важко.Візьми мене з собою!

Дві дочки поїхали далеко. Дзвонять і приїжджають щорічно. І син далеко живе, все в нього добре. Я дітей виростила, навчила літати, – ось вони полетіли. А я не вмію. І нема чим жити і дихати, – так жінка казала птаху.

А птах лапками переступив, дзьобом доторкнувся до плеча, — велів обернутися.

– Не всіх ти ще виростила. Не всіх вивчила. Хіба не бачиш, дівчинка стоїть? – таке сказав птах.

І точно: стоїть дівчинка у дверях кухні. У бідній сукні, з бантиками, сумна-сумна. Самотня дівчинка, яка не знала ні тепла, ні ласки, ні статку. Мабуть, таке дитинство у дівчинки.

Жінка придивилася: та це ж сама стоїть, копія як на дитячій фотографії! Сумна дівчинка, така самотня. І холодно їй, ніжки сині, личко бліде. Дивиться на жінку, не сміє плакати.

Птах жінці і каже:

– У тебе тепер є дівчинка. Вона завжди була, та ти її не бачила. Ти дітьми своїми займалася. Чоловіка обходжувала. Та працювала цілодобово, спочатку на роботі і потім вдома. І про дівчинку свою зовсім забула. Тепер дівчинку на ноги став. Вчи літати. А я тебе з собою поки не візьму, рано тобі в чудову країну. Тут теж справи є. Не клич мене без вагомих підстав, бо оштрафують за хибний виклик!

Так птах сказав і полетів. Проліз в кватирку, розправив срібні крила і зник в морозному серпанку.

А жінка взяла на ручки дівчинку. Форточку закрила щільніше, – щоб не застудити дитину. Дівчинку треба годувати. Гуляти з нею. Книги читати. Вчити треба! Фізкультурою займатись. Возити до моря. Багато чого треба.

Жінка обняла дівчинку, – і прокинулась. Задрімала біля вікна… Тільки кватирка зачинена чомусь. І на підвіконні лежить срібна пір’їнка. І дихати легш стало… І дітям жінка зателефонувала, всім сказала добре.

А потім почала шукати вакансії. Треба працювати. Гроші потрібні. І люди. І багато всього потрібно. Потрібно жити. І жінка почала жити…

А дівчинка приходить, коли жінка спить. І сидить на дивані, і розглядає картинки в книжці, яку жінка давно читала своїм дітям. І все добре. Як і має бути.

КІНЕЦЬ.