Дочка чекає четверту дитину, а ми з чоловіком сумуємо. Діти – це чудово, але їм стільки всього потрібно, а це все просто так не дається. У дочки про це голова не болить зовсім. Каже, що їх обов’язок із чоловіком годувати та одягати дітей до повноліття, а більше вони їм нічого не винні, хай як хочуть.

Я народила доньку у дев’яносто п’ятому році, черговий смутний час в історії країни. Тоді весь звичний спосіб життя валився прямо на очах, доводилося в прямому розумінні цього слова виживати. Якби батьки у селі не жили, то взагалі не уявляю, як би змогли прогодуватися.

Без роботи ми тоді залишилися з чоловіком майже одразу. Точніше, я просто без роботи, а йому не платили зарплату. Тоді я поїхала майже на рік до батьків у село, де й народила. А чоловік у цей час здавав кімнату в нашій квартирі та крутився як міг. Все, що мало хоч якусь цінність, було закладено у ломбард, там і загинуло.

Страшний був час, але поступово якось почали звикати, прилаштовуватися. Чоловік зміг влаштуватися, я повернулася з дочкою Анжелою із села до нашої квартири. У мене на той момент не стало батька, тож ми забрали маму до себе. Вона сиділа з дитиною, а я теж пішла працювати.

Як би нам не було важко, ми знали, що опускати руки не можна – у нас дочка, її треба ставити на ноги. Були у дочки й поїздки на море, не Мальдіви, звичайно, але років із дев’яти вона стабільно їздила на море, у табір. Були й вбрання, які їй хотілося, якою б дикою мені не здавалася тоді мода, але дочка отримувала те, що їй подобалося. І магнітофон, і плеєр, і телефон, і репетитори – все було зроблено для неї.

Поки вона навчалася в інституті, ми з батьком купили їй квартиру. Адже дівчинці треба якось своє життя влаштовувати. Вона і влаштувала – у двадцять один вискочила заміж і завагітніла, диплом вже захищала на останньому місяці.

До появи першої онучки ми скинулися з батьками нареченого, подарували молодим машину. Не з конвеєра, не сперечаюся, але цілком бадьору іномарку.Звісно забезпечували онуку, балували, як могли.

Дочка із зятем не зупинилися на одній дитині. За півтора року знову радість – буде онук. Добре! Повний набір – і внучка є, і онук. Допомагали молодій сім’ї грошима, забирали по черзі зі сватами дітей, щоб батьки могли трохи відпочити.

У сім’ї, звісно, працював лише зять. Зірок він з неба не діставав, кар’єру будувати не рвався, отримував середню зарплату та був задоволений. Якби ми та його батьки не допомагали, було б молодій сім’ї важкувато. Але ми розраховували, що дочка вийде з декрету, влаштується на роботу і стане легше.

Проте дочка з декрету виходити не збиралася. Її цілком влаштовувала роль домогосподарки. Я навіть засмутилася трохи. Знали б ми з батьком про її плани, не витрачали б стільки грошей на освіту. Але це її життя, зрештою, у неї чоловік є, який повинен сім’ю забезпечувати, а не тільки дітей робити.

У зятя із забезпеченням було дуже погано. Коли він вилетів із роботи, то пів року сидів вдома, перебирав вакансії. Тобто сім’я жила на якісь копійчані дитячі виплати та на нашу допомогу. А замість того, щоб бігти й хапатися за першу вакансію, що попалася, зять зробив ще одну дитину.

Троє дітей! Квартира двокімнатна, у доньки навіть декретних немає, бо вона жодного дня не працювала, чоловік її теж не надривається, щоб сім’ю забезпечувати, а ми зі сватами не молодіємо. Нам вже нелегко допомагати молодій сім’ї. Хоча який там допомагати – утримувати молоду сім’ю.

Нічого не можу сказати, вони хороші батьки щодо догляду за дітьми. Діти чисті, нагодовані, за ними стежать, гуляють і по можливості займаються, але цього мало. Потрібно ж на щось купувати їжу, одяг, підгузки, іграшки. А потім буде дитячий садок, а потім школа, університет. І всюди потрібні гроші.

Коли недавно Анжела радісно повідомила, що вона вкотре чекає дитину, я вже не витримала. Сказала, що підіймати демографію – це шляхетно, але, крім того, що дітей просто народжувати, їм треба ще якесь майбутнє дати.

– Це натяк, що я погана мати та не займаюсь дітьми? – спитала дочка.

– Займатися, ти ними займаєшся. Але не все вирішується годуванням та прогулянками. Їм потрібні будуть гуртки, репетитори, потім навчання. А там із житлом щось вирішувати треба буде, між іншим. Ну, від нас одна квартира залишиться, від сватів ще одна, а далі? Дітей треба забезпечувати.

– А чому я маю їх цим усім забезпечувати? До повноліття я їх годуватиму та одягатиму, а все інше нехай самі. Гуртки й безкоштовні можна знайти, репетитори – ну, нехай навчаються нормально. Житлом я теж їх забезпечувати не повинна, нехай самі заробляють.

Приїхали! Кажу, а якби ми з батьком також так розмірковували, де б вона сама зараз була? З дитинства всім була забезпечена, все мала. Чи заробили б вони з чоловіком на квартиру? Де б вони дітей робили? Сама жодного дня не працювала, чоловік заробляє мало, на свої гроші вони не те що квартиру купити, ремонт у ній зробити не можуть!

Дочка на мене образилася, сказала, що якщо я так вважаю, то вона більше зі мною не хоче спілкуватися.

– Я вас ні про що не просила. Ви самі з батьком усе це робили, а тепер дорікаєте мені цим!

Ну, пробач, доню, що нам було не начхати на тебе, і що ми про майбутнє твоє переживали! Спілкуватись вона зі мною не хоче, образилася.

А мені теж прикро. За її дітей прикро, які, якщо бабусь з дідусями не стане завтра, нічого солодшого за моркву в житті не спробують, з такими-то батьками.

КІНЕЦЬ.