Я розірвала свій 20-річний шлюб із Петром, коли нам обом було по 40 років. Наші дочки, Іванка та Світлана, були вже дорослими. Розлучення було моїм рішенням: байдужість Петра та відсутність фінансової підтримки стали нестерпними.

Після розлучення я переїхала до Італії працювати, вирішивши забезпечити своїх дочок.

За 22 роки мені вдалося купити кожній з них по двокімнатній квартирі та профінансувати пишні весілля на 300 гостей за сільською традицією. 8 років тому на весіллі

Світлани я познайомилася з Михайлом – вдівцем мого віку. Ми миттєво порозумілися, і я почала посилати йому гроші на будівництво будинку в нашому селі.

Я тримала це в секреті від своїх дочок, змушуючи їх думати, що я коплю собі на квартиру. Зараз, у 62 роки, маючи прекрасний будинок, збудований Михайлом, я знову замислююся про заміжжя.

Проте, дізнавшись про будинок та Михайла, мої дочки відреагували вкрай різко. Вони не могли зрозуміти, навіщо мені виходити заміж у 60 років,

і були засмучені тим, що будинок був записаний на моє ім’я. Не знаю, чому, але вони боялися, що діти Михайла можуть претендувати на майно.

Їхня реакція залишилася для мене незрозумілою.

Я не могла повірити в їхнє матеріалістичне мислення. Хіба у свої 62 роки я не заслуговую на особисте щастя?

Хіба я не заслужила на право жити так, як мені хочеться, особливо після всього, що я для них зробила?

КІНЕЦЬ.