Світлана Володимирівна зайшла у свій кабінет похмуріша за хмару.

На вулиці о восьмій ранку було ще темно, і директорка будинку культури, не знімаючи куртки і не вмикаючи світло, мовчки в напівтемряві підійшла до вікна і задумалася.

– Все… – раптом рішуче пробурмотіла вона. – Досить це терпіти… Звільню його…

Десь поряд з нею постукали, і Світлана Володимирівна стрепенулася.

Їй здалося, що в шафі, де вона завжди залишала свою куртку, хтось є!

– Здалося, чи що… – пробурмотіла директорка, озираючись на всі боки.

І тут раптом пролунав чийсь голос:

– Світлано Володимирівно, можна мені увійти? Точніше – вийти…

Жінка насторожилася, невпевнено підійшла до вхідних дверей, різко відчинила їх.

Але за ними нікого не було!

– Світлано Володимирівно… – знову повторив голос.

– Хто це?! – ахнула вона.
Жінка не розуміла, що відбувається.

– Це я, Петро…

– Петро?!

– Ага… – і раптом дверцята шафи повільно відчинилися, і звідти вийшов чоловік, одягнений у костюм Миколая, і тримаючи в руках шапку з білою пухнастою бородою.

– Здрастуйте… Привіт вам із шафи… – безглуздо посміхнувся він директорці.

– Ти що там робиш? – розгублено запитала Світлана Володимирівна.

– Як що?! – Петро винувато посміхався. – На вас чекаю.

– На мене?! В шафі?!

Жінка квапливо увімкнула в кабінеті світло, і почала роздивлятися свого нового співробітника.

Він працював всього кілька місяців – на посаді сценариста, але вже дістав усіх своєю безалаберністю.

– Я взагалі-то, на вашому дивані спав, – залепетав той. – Але… Почув, як ви двері відчиняєте, і сховався… Про всяк випадок… Раптом ви сваритися будете….

– Як ти потрапив у мій кабінет, Петре?! – почала директорка. – Я ж відчиняла кабінет своїми ключами! Він був закритий!

– Так мені вчора люди передали, що ви мене дуже шукаєте, – недолуга усмішка на обличчі молодика все більше і більше дратувала жінку, але Петро цього не розумів.

– Мені сказали, якщо я у вас не з’явлюся, ви звільните мене. Ось я ввечері і з’явився. Думав, що ви сидітимете на роботі, як завжди, допізна, а ви…

– Як ти потрапив у кабінет, ще раз питаю?! – сказала Світлана Володимирівна. – У тебе що є ключі?

– Та ні, звісно. Тут прибиральниці підлогу мили, і поки вони воду у відрі міняли, я й сховався у цю шафу. Думав, вони підуть, я полежу у вас на дивані, і на вас почекаю…

– Що значить – полежиш на дивані?!

– Ну, я ж стомлений до вас прийшов. А прибиральниці раз і двері на замок зачинили. Ну, мені й довелося тут залишитися. Бачте, я навіть не встиг переодягнутися, у костюмі Миколая до вас прибіг. З підробітків.

– Значить, ти підробляєш? – зашипіла директорка. – Тому тебе три дні на роботі нема?

– Так я ж попереджав!

– Кого ти попереджав?

– Вас. Я вам казав, що мене три дні на роботі майже не буде. Але якщо я терміново знадоблюсь, ви мені зателефонуйте, і я з’явлюся. На свята завжди так. Усі підробляють…

– Ось ти й допідроблявся, Петре. Я ж тебе брала на роботу не як Миколая, а як сценариста. Ти пам’ятаєш про це?

– Ну так. А що?

– І люди, які мені тебе порадили, казали, що ти геніальний сценарист, який може написати сценарій за одну ніч.

– Є таке, – Петро кивнув, і нахабно позіхнув.

Світлана Володимирівна від такого нахабства розізлилася ще більше.

– Так ось! Вчора ти мені потрібен був дуже! Тому що треба було терміново написати сценарій для відкриття вуличної новорічної ялинки! Міська рада оголосила конкурс на цей захід, у якому беруть участь усі міські будинки культури. Чий сценарій буде кращим, той будинок і отримає фінансування. А це, до речі, дуже великі гроші! Але ж ми їх втратили! І тільки з твоєї вини!

– Чому це? – здивувався чоловік.

– Я тобі вчора весь вечір дзвонила, та так і не додзвонилася! Де ти був учора цілий день?

– Я ж говорю – підробляв Миколаєм я. У дитячих садках і школах. П’ять виступів поспіль.

– Чому ти не відповідав на мої дзвінки? Ти міг мені передзвонити?

– Міг, звісно, якби побачив ваші дзвінки…

– А чому ти їх не бачив?

– Розумієте, Світлано Володимирівно, – почав виправдовуватися той. – У мене вчора мій мобільний телефон діти у дитячому садочку… Той…

– Що той?

– Вони його… У воду впустили…

– У сенсі?

– Ми намагалися з виховательками з’ясувати, як це сталося, але діти не зізналися…

– Ох, як же ж ти добре брешеш, Петре! – картинно сплеснувши руками, вигукнула директорка. – Насправді, ти геніальний, але тільки не сценарист, а й брехун. Але тобі це вже не допоможе!

– Ви що, мені не вірите? – ображено спитав Петро. – Ось можете самі подивитися.

Чоловік дістав із кишені запакований у целофановий пакет мобільний телефон.

– Як ви гадаєте, мені його зможуть у майстерні поремонтувати?

– Ну, все, ти мене дістав! – жінка тільки зараз відчула, як їй жарко, зняла з себе куртку і жбурнула її на диван. – Сідай, до столу, і пиши заяву на звільнення за власним бажанням. Більше я терпіти цього не буду.

– Світлано Володимирівно, а чому ви вчора так і не з’явилися? – Петро навіть не ворухнувся.

– А тому що вчора – через тебе – мене саму мало не звільнили. Наш район на наш будинок тільки й розраховував! А тепер ми всі лишилися без великих грошей! Зрозуміло тобі?

– Ага, зрозуміло, – радісно кивнув чоловік. – І ви вчора з того всього гульбанили, га? І не виспалися.

– Петре! – ахнула жінка. – Швидко бери папір і пиши заяву на звільнення!

– Та чому ж одразу – на звільнення? – спокійно спитав Петро. – Чого ви одразу нервуєте? Я, між іншим, теж не виспався. На вашому дивані так незручно спати. І з дівчиною я через вас учора посварився.

– Через мене?!

– Ну звісно. Коли я їй зателефонував.

– А як ти їй подзвонив? У тебе ж телефон не працює.

– Так я з вашого робочого подзвонив, який стоїть на столі. Коли моя подруга дізналася, що я сплю на вашому дивані, влаштувала мені сварку. Приревнувала мене до вас, уявляєте.

– Петре! Я вчора собі поклялася, що якщо сценарій на ранок не буде готовий, я тебе звільню. І я стримаю свою обіцянку! Швидко бери ручку з папером.

– Ага, – спокійно кивнув Петро. – А якби я сценарій написав, що б ви тоді зробили? Ви мені виписали б премію?

– Звісно!

– Тоді виписуйте.

– Ти ще й жартуєш? Пиши заяву, Петре, більше я з тобою няньчитися не буду!

– Але ви про премію все-таки не забудьте. І загляньте до себе в стіл, у праву скриньку. Там зверху знаходиться сценарій.

– Який сценарій? – застигла Світлана Володимирівна.

– Як завжди – геніальний…

– Який ще геніальний? Ти що мені тут плетеш?

– А в комп’ютері – на робочому столі, файл із текстом. Добре хоч ви здогадалися пароль на комп’ютер не ставити…

Світлана Володимирівна метнулася до столу, залізла в нього й витягла пачку аркушів із уже надрукованим текстом. Пробігла перший листок очима, і здивовано глянула на свого співробітника.

– Петре, ти звідки дізнався? Я ж до тебе так і не змогла додзвонитися.

– Ну, я не міг просто так до ночі сидіти без діла. А у вас у кабінеті і каво-машина працює, і туалет є. Ну, я попив кави, потім сів за стіл, відкрив ваш діловий щоденник…

– Що?!

– Ага, – винувато кивнув Петро. – Я такий… Цікавий я. Ну і прочитав, що вам треба зробити терміново. А там, перший запис, великими літерами написано:

«Сказати цьому недолугому написати сценарій на відкриття вуличної ялинки, якщо звісно, він з’явиться до вечора…

Недолугий з’явився і… Написав… За ніч… І не виспався зовсім…

– Ти, цей… Петре… – Світлана Володимирівна дуже розгубилася. – Я про недолугого написала, тому що була сама не своя від злості …

– Я розумію… – знову посміхнувся чоловік. – Ну, що, читатимете сценарій? Чи повірите, що він геніальний? До речі, можете одразу надсилати його на конкурс. Він чудовий.

– Ну, Петре… – жінка повільно сіла в крісло. – Ну, що мені тепер з тобою робити?

– Що хочете, те й робіть… – знизав плечима чоловік. – Але я б на вашому місці мене пробачив. Адже мій сценарій переможе однозначно. І наша вистава буде найкращою в місті. У цьому я впевнений на сто відсотків. А тепер дозвольте, я, все-таки, піду у свою машину, візьму речі, й переодягнуся. Втомився я від цього вбрання Миколая…

Петро винувато посміхнувся, і вийшов з кабінету.

І Світлана Володимирівна зрозуміла, що цього чоловіка вона, звісно ж, не звільнить.

Не дарма ж про нього кажуть, що він – геніальний…

КІНЕЦЬ.