Вікторії вже майже 30 років. Вони з чоловіком приїхали в столицю з зовсім невеликого містечка, тут працювали обоє, ставали разом на ноги, народили дитину, якій вже виповнилося майже 4 роки, виплачують кредит за невеличку, але власну квартиру в столиці.

Обоє багато працюють, дитина ходить в садочок, вечорами сидить з нянею, адже повертається Вікторія зі своєї роботи пізно, тому що, добиратися на роботу їй довго, дорога далека, а затори в столиці ввечері великі.

Їздити важко, але Вікторія з чоловіком вже звикли до такого ритму життя. Трохи прикро, що не виходить практично серед тижня спілкуватися з дитиною, але тут вже нічого не поробиш.

Намагаються надолужити у вихідні: гуляють, читають, ходять всі разом в кіно, в дитячі розважальні центри.

На маленькій батьківщині у Вікторії залишилася жити її рідна мама, і жінка дуже хоче перевезти маму ближче до себе, адже шкода її. Хоче теж купити їй тут невеличку квартиру і жити поряд з нею, так усім дуже краще і легше.

Правду кажучи, спочатку в цьому був особистий інтерес, можливо, навіть корисливий: Вікторія мріяла, що мама допоможе їй з дитиною, дасть можливість вийти раніше з декрету і усім, наче, це мало бути на руку.

Але мама так вперлася і ні в яку, відмовилася. Не те, щоб вона прямо вже не хотіла сидіти з дитиною: навпаки, завжди плаче по телефону, що внук росте далеко від бабусі, і виховує його чужа тітка, якась няня, ось жили б ближче і вона б гляділа, постійно казала, що любить онука.

Але про те, щоб просто взяти та переїхати до улюбленого онука, бабуся навіть і чути не хоче.

– Та ну, навіщо мені це треба в мої то роки, – каже вона кожен раз своїй доньці. – Не говори мені такого. Я там нікого там у вас не знаю. Що я там у вас буду робити? Дім є дім, хто щоб там не говорив.

– Ну а що ти зараз у себе робиш?, – щоразу задає зустрічне питання Вікторія своїй мамі.

– Ой, тут у мене справ дуже багато, – виправдовує мама-пенсіонерка. – По-перше – моя дача! Як я її залишу? Погріб з соліннями!

Подруги, по-друге! Собака, нарешті, у нас тут річка поруч, повітря чисте, а у вас? Навіщо мені це потрібно? Наше маленьке містечко таке затишне та спокійне, що я ні на що не проміняю його.

– Ну собаку можна привезти і сюди, це не проблема, – переконує маму Вікторія. – Подруги знайдуться в будь-якому місці, вийдеш гуляти з собакою і познайомишся. І з дачею можна що-небудь придумати.

Продамо твою квартиру, купимо тобі в сусідньому будинку якусь невеличку, відремонтуємо, всі клопоти візьмемо на себе, ти не хвилюйся, тобі нічого робити не потрібно буде взагалі, ми подбаємо про все абсолютно. Зате всі поруч жити будемо, а це дуже зручно! Онук буде на очах у тебе рости.

За українськими давніми традиціями споконвіку сім’ї разом жили, один одному допомагали, а у нас що? Давай, мамо, вирішуй і швидше.

– Ні, більше навіть говорити про це не хочу, – розгнівано відмахується мама.

– Не хочу я переїжджати туди, не хочу і все. Кому я там потрібна, в тій столиці? Де народився, там і пригодився. Тут і попрощаються зі мною на моїй малій батьківщині.

Зараз вже допомога з сином Вікторії потрібна не особливо: їм пощастило, знайшли просто чудову няню, сусідку-пенсіонерку, яка за цілком прийнятні гроші не тільки сидить з дитиною вечорами, але і ще, шкодуючи Вікторію, яка працює з ранку і до пізнього вечора, і вечерю готує, і в квартирі трохи прибирається.

Проте від ідеї перевезти маму ближче до них Вікторія не полишила, час від часу піднімає це питання у розмові з мамою, але мама щоразу рішуче відмовляється і все.

Перед очима у Вікторії приклад її власної колеги, яка декілька років тому була в такому ж становищі – переїхала сама, обжилася гарно в столиці, і все мріяла перевезти батьків до себе ближче.

Тоді батькам її не було ще шістдесяти, проте вони в один голос заявили, що, мовляв, старі ми вже переїжджати, не хочемо і не поїдемо, будемо в себе вдома жити.

Відмовлялися, відмовлялися і дотягли. Батька не стало в минулому році, мамі зараз добре за сімдесят, хворіє, звичайно, з дому вийти важко, та й забуває все вона.

А колега розривається: тут діти-підлітки, хоча й там не все добре, і це зараз відгукується ого-го. Тут робота, сім’я, чоловік, а там – недужа мати, якій стакан води нікому подати. Поїхати туди надовго не вийде.

Перевозити вже свою маму зараз вже на порядок складніше, та й непросто це: повно прикладів, коли не можуть жити такі старі люди на новому місці. Та й не хоче вона, адже там тепер, крім дачі та подруг, тримає маленький горбик, де спочиває її чоловік – хто за ним догляне?

– Не треба було батьків слухати мені жодного разу, коли вони їхати відмовлялися, – засмучується зараз колега, коли пройшло чимало часу. – Треба було настояти на своєму і робити, як вважала за краще.

Зараз би поруч жили, я б сама за нею стежила і все добре було б, можливо, й досі. Перевозь свою маму ближче до себе, нікого не слухай. Поки не пізно. Розумні люди всі батьків перевозять ближче до себе, причому, сильно не відкладаючи цю справу.

Дивлячись на засмучену колегу, яка постійно їздить туди-сюди, Вікторія знову починає розмову з матір’ю з того ж питання, що й завжди, і знову отримує рішучу відмову на це.

– Відчепись ти від матері вже, якщо бачиш, що вона відмовляється, – кажуть Вікторії інші знайомі. – Вона доросла розумна жінка, не дитина мала, нехай вирішує сама, як їй краще буде.

Ну не хочеться їй міняти місце проживання! Має на це вона повне право. А що буде потім, ніхто не знає. Поки живеться, нехай радіє життю вдома.

Право, звичайно, має. Але чому мати не думає про те, що буде через кілька років? Подруги, собака, дача, ех.

Як бути Вікторії – вона просто не знає? Близьким людям дійсно краще жити поруч? Або дочка надмірно настирлива? Зрештою, життя непередбачуване, і все дійсно може обернутися абсолютно несподівано, адже ніхто не знає, що буде завтра.

Чи варто маму похилого віку забирати ближче до себе коли вона сама того не хоче?

КІНЕЦЬ.