– Дівчатка, моя Гануся, моя внучка, заміж виходить, – з радістю розповідала баба Зіна своїм подружкам на лавочці. – Гарний наречений, зі своєю квартирою, батьки багаті. Збираємо сумки, їдемо всією ріднею на весілля.

– А хто їде? – питали подруги.

– Я з дідом, і Микола з Катею, батьки таки.

– А що везете у подарунок?

– Гроші подаруємо, ми ж не знаємо, що їм молодим та міським там треба. Гостинці веземо, сумки з варенням та соліннями, копченості.

– Та на що їм ця ваша консервація? Там у ресторанах зараз такі страви, що вам і не снилося.

– Це міським не снилося, що ми тут у селі робимо, вони оближуть пальчики.

Збиралися довго та ретельно. У великі сумки були складені банки, загорнуті в рушники (для господарства теж знадобляться), у менші сумки – копченості.

– Полуничного варення більше кладіть, і солоних огірків, – командувала баба Зіна. – Гануся любить варення, а огірочки на весільному столі дуже стануть у нагоді, хрусткі, ароматні. Ось молодець, Гануся, що у вересні весілля замовила, усе встигли зробити!

Шість важких сумок несли всією родиною. Сіли на поїзд, добу їхати, надвечір наступного дня будуть. На вокзалі їх зустрічала Гануся одна. Як побачила вона ці сумки, то аж за голову взялася.

– Ви що! Мамо, бабусю, я ж вас просила по телефону, просила, щоб ви без нічого приїхали. Куди це все?

– На стіл, тобі з чоловіком, а що буде зайве – своїй рідні роздаси, – відповіла бабуся.

– Та на якийсь стіл, у ресторані такого на столи не ставлять, зі своїм не можна, та й взагалі, – Ганна аж тупнула ногою. – Рідня таке не вживає, вони все більше суші, смузі, правильне харчування… Загалом, ви не зрозумієте.

Підхопили торби, донесли до замовленого мікроавтобуса. Батьки та бабуся з дідом насолоджувалися красою міста і вгадували – де живе Гануся з нареченим.

– Так, я вас везу до готелю, – сказала Ганна. – Заброньовано для вас два номери, дуже затишні. Ви там виспитеся, вранці за вами приїде машина, повезе до ЗАГСу, де ми з Сергієм розпишемося. Потім ви можете погуляти містом, покататися на машині, подивитися, що вас цікавить, а до п’ятої години вас відвезуть на весілля. Тільки, будь ласка – ніякої «концертів” на святі, добре?

– Почекай, а як це у готель? – Здивувалася мама. – А чому не до вас додому?

– Мамо, у нас там така метушня і квартира однокімнатна, не помістимося ми там. А у свекрухи хоч і свій дім на околиці міста, але вони до себе не кликали. Не заведено тут так, розумієте.

– А ми думали, познайомимося зі сватами, посидимо весело вечір, як заведено в нас. Ну та гаразд.

У готелі справді бyло затишно, але якось усе без душі.

– Так, давайте залагодимо ще один момент, – запропонувала Ганна. – Ви зворотні квитки брали? Ще ні? Давайте я сама зараз їх замовлю на післязавтра, саме в обід поїзд вирушає.

– Зачекай, я не зрозуміла – а чому післязавтра? Ти не хочеш, щоб ми у вас другий день гуляли? Соромишся нас?

– А другого дня і не буде, теж не заведено так як у нас и селі – тиждень гуляти. Ми вдень вилітаємо до Туреччини, тож такі справи.

Аня поїхала, а рідня сумно подивилася на сумки – і навіщо вони їх везли? Так, Гануся говорила, щоб не везли, але що – їх тепер назад чи що ? Як же Гануся змінилася, живучи в місті, зовсім її не впізнати, ділова якась і байдужа.

Вранці по сільську рідню приїхав дуже гарний автомобіль. Під’їхали до ЗАГСу, де їх зустріли молодята та батьки нареченого. Познайомилися ввічливо, але не по-родинному, без душі, чи що. Усі були у вишуканих вбраннях, а пані у вечірніх сукнях, які вони поміняли на інші вже перед весіллям. Сільській рідні було ніяково у своїх скромних шатах.

Вдень погуляли містом, їх возив той самий автомобіль із мовчазним водієм. Надвечір весілля – розкішний ресторан з такими крученими стравами, що у сільських розбігалися очі. Та куди тут квашені огірки з салом із села! Їх посадили за окремий столик, втім, і всі інші столики були окремими, це не єдиний сільський стіл для всіх буквою «Т» або «П».

Весілля вів нудний тамада, але він подобався міським, багато хто над чимось там сміявся. Їжа була хоч смачна, але незвична. Навіть пити нічого не хотілося, та й танцювати теж – сільська рідня почувалася як не у своїй тарілці. Довелося просто сидіти за столом, вони на чужому святі, де їх ніхто не помічає, всі ігнорують. Ведучий згадав рідню Ганусі лише одного разу, коли дав їм можливість сказати короткий тост на честь молодих. Аби Ані було добре.

Було незрозуміло – коли дарувати подарунки? Баба Зіна покликала внучку до столика.

– Ось вам, Аня, гроші на весілля, – вона простягла нареченій пухкий конверт.

– Дякую вам, – сказала Анюта. – Ви мене пробачте і зрозумійте, у мене ж весілля, всім не приділиш уваги. Не сумуйте тут, гаразд? Веселіться.

Аня пурхнула, а до столика сільської рідні підсіла ввічлива літня жінка.

– Добрий день! – сказала вона. – Я бабуся Сергійка, звуть мене Валентина. Мене теж тут трошки забули, тому я знайшла для себе гарну компанію у вашому обличчі.

Ну ось, хоч хтось. Виявилося, що Валентина – мати свахи, вона сама колись жила в селі, тому їй ближчі були такі люди, як рідня Ганусі. Баба Зіна поскаржилася, що вони привезли шість сумок із гостинцями, куди тепер подіти – незрозуміло, а назад вони їх точно не попруть.

– А в скільки ви завтра їдете? О другій годині дня? Я до вас приїду вранці в готель із друзями Сергія. У нас із донькою та зятем свій будинок, там чудовий прохолодний льох. Попереду зима, і я буду молодим все привозити за потребою, гостинці не пропадуть, я вам це обіцяю.

Пізно ввечері повернулися вчотирьох у готель, нарізали бутербродів, дістали пляшечку і відзначили весілля Ані по-своєму, навіть пісні поспівали. Вранці приїхала Валентина, забрала сумки, подарувала міські сувеніри та гостинці. Рідня поїхала додому.

– Ну як весілля минуло, Зіно? – Запитали подруги на лавочці.

– Ой, чудово! Нас зустріли з поїзда, повезли додому до сватів, – казала баба Зіна.

– Там усі познайомились, гуляли мало не до ранку, всі гостинці розхопили, шкода – мало взяли, на ресторанний стіл не вистачило! На весіллі співали та танцювали до глибокої ночі, вся увага до нас була. А наступного дня Анюта з чоловіком відлетіли до Туреччини, і всі міські нас просили – залиштеся ще хоч на тиждень, гуляти будемо, але ми відмовилися – ну чого гуляти без молодих?! Та й справ повно у селі.