Ілля був чудовим чоловіком. Не пив, не курив, не зраджував. Але він мав одну особливість. Їжу він їв тільки свіжоприготовлену.

Ці дивацтва мене не хвилювали доти, доки ми не стали жити разом. Перші два тижні я робила вранці омлет чи сирники, а Ілля вечорами чаклував над вечерею. Незабаром я втяглася в роль господині, і вже через місяць отримала перший наганяю від майбутнього чоловіка:

– Навіщо було варити борщ у такій великій каструлі? Ми його не з’їмо за сьогодні!

Я здивувалась і відповіла, що борщ можна буде їсти ще завтра і навіть післязавтра. Ілля широко розплющив очі, на його обличчі з’явилася гидливість. І тоді я вперше дізналася про його особливість.

– На другий день їдять лише свині! Я ніколи не стану їсти розігріту їжу. Будь добра, готуй мені тільки свіже! – обурено сказав мені він.

Незабаром ми одружилися, і в нашому домі частою гостею стала мати Іллі. Ось тільки поводилася вона не як гість. Вона легко відкривала холодильники, каструлі та сковорідки і вигукувала:

– Ці котлети вже охолонули! Їх доведеться викинути. Мій син не їстиме те, що лежало невідомо скільки годин!

– Чому в морозилці пельмені із магазину? Невже ти збираєшся годувати цим Іллюшею?

Спочатку я намагалася “подружитися” з придурком чоловіка та його матусі. Питання вирішувалося простими, швидкими рецептами.

Але згодом Ілля почав вимагати складніших страв. Якось він цілий день надував губи як маленький, бо я відмовилася ліпити йому пельмені. Коли я запропонувала наліпити пельменів самому, він обурився:

– Але для цього треба купити свіже м’ясо, крутити фарш! Невже ти думаєш, я цим займатимуся?

Я любила чоловіка і щиро намагалася йому догодити. Але з часом це було важче робити. Я працювала стільки ж, скільки і мій чоловік, але клопотати на кухні мала тільки я.

Ситуація посилилася із народженням дитини. Оленка народилася неспокійною дівчинкою, і часу готувати щодня у мене не було. Будь-яку страву, яка охолола, і її потрібно було розігріти, свекруха називала помиями або навіть тухлятиною. А Ілля охоче підтримував матір.

Деколи мені здавалося, я ненавиджу чоловіка, але він був добрим батьком. З Оленкою він проводив мало часу, вважаючи це жіночою справою, але любов між донькою та татом було неземна. Вона радісно гуділа, тільки-но побачивши Іллю. А він сам розпливався у усмішці, бачачи дочку.

Того ж дня я чекала чоловіка до п’ятої вечора. На цей час гаряча курка стояла в духовці, а ароматний супчик чекав Іллю на плиті. Чоловік не з’явився ні о п’ятій, ні о шостій, ні навіть о восьмій. Він відзначав із друзями перемогу улюбленої команди до ночі, не попередивши мене.

Прийшов він пізно, заявивши з порога, що голодний. Суп на той час, звичайно, охолонув. В люті чоловік притягнув каструлю в нашу спальню і … вилив її на підлогу! Потім зажадав усе прибрати.

Першим поривом було заплакати, але я взяла себе до рук. Побачивши мій зовнішній спокій, Ілля насторожився. Я почала одягатися, взяла велику сумку і склала улюблені речі. Почувши, що я викликаю таксі, чоловік заволав:

– Ти що це надумала? Ти мене намагалася тухлим супом нагодувати, а тепер тікаєш? А дочку куди подінеш? А готувати мені свіжу їжу, хто буде?

– Дочка залишиться з тобою, а я їду до подруги. Коли винайму квартиру, повідомлю тобі і заберу Оленку. А готує тобі хай твоя мати!

Тоді він не повірив у серйозність моїх намірів. Так, моє серце боліло за дочку, але я знала, що Ілля не покине її. На підприємстві, на якому я працювала до декрету, на мене дуже чекали. І навіть пропонували підвищити зарплату, якщо я повернуся до них раніше. При цьому більшість функцій можна виконувати дистанційно.

Я вийшла на роботу, а вечорами шукала потрібну квартиру. Чоловік дзвонив мені постійно. Він то погрожував, то намагався тиснути на жалість, але я була непохитна.

Якось мені подзвонила свекруха. Вона верещала, що я погана мати, і вона позбавить мене батьківських прав. Я не почала слухати її. А вже через тиждень вона заговорила інакше:

– Доню! Повертайся до Іллюші, сил моїх більше немає. Він постійно потребує їжі. Я не можу постійно готувати, ще й Оленка на мені. Повертайся, люба, я допомагатиму, як зможу.

– Ні, Олено Василівно. Незабаром заберу дочку, і у вас буде більше часу. Самі привчили – самі і мучтеся!

Незабаром я зняла нам із Оленкою затишну квартиру. Ілля кричав, що не віддасть мені дочку, але няньчилась з онукою свекруха. А вона чітко заявила, що більше не може сидіти з малечею.

Зате тепер мені було легко! У доньки з’явилася чудова нянька, яка сиділа з Оленкою, поки я ходила до офісу. Так як більшу частину справ я виконувала віддалено, то багато часу проводила з дитиною сама.

Навіть після розлучення Ілля та його мати довго намагалися повернути мене. Вони приходили до нас по черзі і скаржилися один на одного. Ілля нив, що мати не хоче йому готувати смачну, свіжу їжу. А свекруха обурювалася, що навіть у вихідні син не залишає її у спокої – вимагає гарячого борщу та самоліпних пельменів!

КІНЕЦЬ.