Ми з Миколою, моїм чоловіком, живемо вже 21 рік, обом уже за сорок. Ще з ранньої молодості, як розписалися, поставили собі за мету: мати своє житло ближче до моря.

Купити будиночок, хоч і невеликий, але все ж свій. Шляхом довгих років наполегливої ​​роботи і накопичення у нас це врешті вийшло, хоча пройшло багато часу!

А до цього жили як кочівники – то зі свекрами, то з моєї ріднею, то орендували дешеві квартири, гуртожитки та кімнати, а там взагалі було найважче. Потім стали батьками і вже поневірялися з сином, йому зараз 17 років.

І ось воно щастя настало: невеликий будиночок з просторим подвір’ям і з трьома чималими кімнатами. До моря недалечко, на машині – 5 хвилин, а можна і пішки прогулятися, трішки пройтися потрібно. Будинок ми купили 3 роки тому, я ніг під собою не відчувала від радості після цього.

Причому такий будинок, що і ремонт не треба було робити – він практично новий, господарі недовго там пожили, то була пара солідного віку, жили без дітей, тому все було чистим та акуратним. Їдучи, вони нам сказали:

– Так, не дуже вам пощастило біля моря жити! Чекайте постійних гостей і спробуйте ще з ними не пересваритися!

Я спочатку не зрозуміла сенсу цих слів.

Спочатку ми запросили на новосілля всіх, кого можемо прийняти з своєї рідні. Було дуже весело: ми з сім’єю в одній кімнаті, в двох інших – свекри і мої батьки, а у дворі стояли три намети, де жили наші родичі, і навіть гамак для неодруженого дядька чоловіка. Збиралися ми за одним столом у дворі. Коли гості роз’їжджалися, ми говорили:

– Ласкаво просимо до нас в будь-який час!

Ну, самі розумієте – це просто ввічлива фраза скоріше, ніж наші наміри. Але рідня чоловіка прийняла ці слова буквально.

Відразу скажу – мої батьки і моя сестра з чоловіком були у нас за цей час 3 рази – по два тижні влітку щороку, приїжджали на початку липня. І то, запросити їх – це ціла церемонія: спочатку обговорюється дата приїзду за кілька місяців вперед, потім: «Що вам привезти?» Потім дізнаються ціни у нас на ринку, щоб зібрати суму для приїзду і ні в чому собі не відмовляти, живучи в нас, на шиї в нас не сидіти. А коли вони у нас в гостях, то постійно вибачаються: «Ми тут вам не дуже заважаємо?»

Родичі ж чоловіка – зовсім дивні якісь люди. Вони взагалі можуть не подзвонити, а просто приїхати, зайти до нас у двір і закричати: «Сюрприз!»

Таким чином вони вже 10 раз у нас були: свекри, сестри і брати чоловіка зі своїми сім’ями, і його неодружений дядько, який раз приїхав зі своєю нареченою. Потім вони посперечалися, бо щось там у них було не так. Потім вони сердиті поїхали від нас, а ми весь цей час мали вислуховувати їх суперечки. Більше ми поки дядька не бачили.

Кожен раз, коли трапляються такі сюрпризи для нас, ми починаємо метушитися: спішно готується кімнати, адже в наметах ночувати вже ніхто не хоче, мені треба думати, чим їх усіх годувати, сама накриваю на столи. Я тисячу разів вже їм говорила, що ви хоч телефонуйте, щоб я заздалегідь була попереджена, так вони все ніяк не розуміють, чому я незадоволена:

– Ну так же ж краще! А ще раптом ви втечете, дізнавшись, що ми приїдемо?

Начебто і жарт, але в ньому стільки правди! І втекли б! А чоловік хоч сам злиться, але ходить навколо мене винувато:

– Ти, сонечко, вибач, рідня ж!

Ага, тільки ця рідня ніколи не складається на загальне застілля! До речі, останній рік вони навчилися попереджати про свій візит, тільки зовсім напередодні, за добу до приїзду:

– Привіт, ми вже в дорозі, – телефонують нам з новиною.

Але найбільше засмучує, коли вони є в сезон – з початку липня по кінець вересня. Адже прекрасно знають, що це час, коли ми можемо здати відпочивальникам дві кімнати і трішки заробити, завдяки відпускникам.

Цього року я вже влаштувала справжню суперечку зі своїм чоловіком, щоб ноги родичів не було в цей час. Це, звичайно, подіяло, але з чоловіком довго не спілкувалися, я навіть підійшла до нього і вибачення попросила після всього цього.

У минулому році побували у нас, кажись, всі з його рідні, навіть зовсім старенька бабуся чоловіка.

Я вже давно зрозуміла сенс фрази попередніх наших старих господарів: «Так, не пощастило вам жити біля моря!»

Я, звичайно, дуже вдячна своїм свекрам – ми у них теж квартирували, і до них, в загальному, претензій зовсім ніяких не маю. Але чому ми повинні бути зобов’язані всім сестрам, братам їх сім’ям і іноді навіть їх друзям? Вони теж до нас постійно їздять! Як їм пояснити, що б не їздили до нас постійно?

Суперечками не можна – не хочу псувати відносини з чоловіком. А вони роблять вигляд, що наче все добре, хоча чудово все розуміють, адже дорослі люди.

КІНЕЦЬ.