Гріх скаржитися – у Наталії Петрівни та Миколи Івановича була хоч одна рідна душа на світі – онучка Поліна.

Не зовсім вони самотні.

Ну і ще правнук Андрій і внучатий зять Йосип.

Їх сина Дмитра не стало давно…

Невістка Олена проти спілкування Поліни з бабусею Наталкою і дідусем Миколою, не заперечувала.

Але Олена через якийсь час вийшла заміж за Віктора.

Її нова свекруха так ревнувала Олену до колишньої свекрухи й свекра, що з Наталією Петрівною та Миколою Івановичем Олена зустрічалася не часто.

Поки Наталя Петрівна та Микола Іванович були молодшими, їм вистачало спілкування.

Але настав момент, коли нікого з рідних, окрім Поліни, у них не залишилося.

Навіть їхні старі добрі приятелі, з якими вони дуже душевно проводили літній сезон за містом, теж уже були у поважному віці.

І вони так само, як Наталя Петрівна та Микола Іванович уже перестали їздити на дачу.

Поліна до бабусі й дідуся заїжджала часто, помічала, як вони старіють.

Вже й колишнього вогника немає в очах, і життя одноманітне – щодня одне й те саме.

І вже взимку на вулицю майже перестали виходити. Сил немає, та й слизько, не дай Боже, щось трапиться.

Поліна намагалася до бабусі частіше заїжджати, продукти й ліки їм привозила, але вони від допомоги відмовлялися,

– Що ти, Поліночко, у тебе і так турбот вистачає! А ми вже самі потихеньку якось, – заперечував дід Микола Іванович.

Ніяк не хотів він себе він безпорадним відчувати…

Але коли Наталя Петрівна вирішила зайнятися зубами, вони зовсім засумували.

Вставила – ще гірше стало.

От старість не радість, до дня народження старалася, а тепер і сама вже не рада. Схудла, їсти нічого не хоче.

Микола Іванович подзвонив онучці:

– Поліно, приїдь, поговори з бабусею.

А у Поліни робота, заслаб син Андрійко. У неї мама й вітчим на пенсії з онуком сидять.

А чоловік Йосип то на роботі допізна, то до своїх батьків допомогати їде.

Крутиться, як то кажуть.

Вибралася Поліна до бабусі з дідусем – давно не була. Вона зайшла в квартиру і ахнула від побаченого!

Як же ж вони обоє постаріли! Слабі зовсім…

Поліна запитала бабусю:

– Що тобі на день народження подарувати? Ну, скажи, що ти хочеш?

Перерахувала те й інше, але Наталя Петрівна тільки рукою махнула:

– Та який мені, Поліночко, тепер уже день народження? Не хочу я нічого, нічого мені не треба, важко мені гостей збирати, – і відвернулася, мало не сльози витирає…

Раніше була Наталя Петрівна душа компанії. Любила вона столи накривати й гостей збирати.

Поговорити, юність згадати, немов у минуле поринути, й молодою себе на хвилинку хоч, відчути!

А потім наливочки домашньої й пісню заспівати застільну…

Один починає, а всі за ним підхоплюють. І немов ні віку, і не турбує нічого! Ох, добре було!

…Увечері Поліна чоловікові про стареньких розповіла. Йосип у неї з повагою до Миколи Івановича та Наталії Петрівни ставився.

Він тут же й запропонував,

– Давай їй день народження самі влаштуємо, її давніх друзів запросимо?

– Та вона буде три дні до цього салати й закуски готувати, і тільки втомиться, вона ж так клопочеться, ні їй це важко, не в радість буде, – заперечила Поліна.

Але Йосип наполіг і запропонував свій секретний план.

Трохи подумавши, Поліна погодилася. Може й справді бабуся від цього підбадьориться?

Наталії Петрівні та Миколі Івановичу вона вирішила до останнього свій план не розповідати.

Пообіцяли тільки, що заїдуть з Андрійком її привітати на чай, тортик привезуть і ще сюрприз буде.

Готувати не треба – вони на дієті.

Наталя Петрівна байдуже похитала головою – на неї якась наче байдужість найшла.

Поліна навіть переживала – а раптом їхній сюрприз бабусі не сподобається?

А Йосип розробив цілий таємний план…

Вони зателефонували бабусиним подругам і запропонували зібратися, як раніше, у Наталії Петрівни на день народження.

Йосип пообіцяв усіх трьох на машині привезти, а потім увечері розвезти по домівках – з поваги до віку.

Поліна продумала закуски, такі, щоб старим були корисні і до смаку.

Ну і смачні напої й солодощі до чаю – це ж день народження улюбленої бабусі!

За годину до урочистостей Йосип привіз Поліну та Андрія до бабусі, а сам поїхав по гостей. Сказав, що їде у невідкладних справах, і скоро буде.

Коли Поліна розібрала сумки, Наталя Петрівна здивувалася вперше:

– Внучечко, та куди ж ти стільки всього понавезла, хто ж це буде їсти?! У мене ж апетиту нема!

Але Поліна дістала довгу шикарну темно-синю сукню з гарним оздобленням і шпильку з камінчиками.

– Ходімо, бабусю, я тебе причепурю! – сказала вона.

Наталя Петрівна покірно пішла за внучкою, потихеньку подумки обурюючись:

– Та навіщо? Та ні до чого мені, старій, все це! Ти б краще про себе думала, ви молоді, вам жити, а нам старим уже й не треба нічого!

Але сукню вона одягла, вона дуже їй пасувала.

А Поліна їй волосся зібрала, шпилькою красиво зачепила.

Помаду рожеву ледь помітно нанесла, припудрила пудрою й із захопленням підвела бабусю до дзеркала.

– Бабусю, подивися, та ти просто королева! – вигукнула внучка.

Побачивши себе у дзеркалі Наталія Петрівна здивувалася вдруге!

У неї з’явився блиск в очах. Вона навіть повеселішала.

Але все-таки Наталія Петрівна ще опиралася:

– Поліночко, та для кого мені тепер так вбиратися? От раніше так, я розумію, а тепер уже ні до чого!

Але Поліна її не слухала,

– Ходімо до дідуся!

Микола Іванович, як побачив дружину, став окуляри протирати від хвилювання – та що ж це тут відбувається за дивовижа? Невже це його Наталка?

А тут раптом дзвінок у двері.

Микола пішов відкривати, адже Йосип у справах поїхав якихось невідкладних…

Відкриває, а там! Він очам не повірив, і Віра Іванівна – колишня їхня бухгалтерка, і Ольга Степанівна, і сам Віктор Григорович з букетом квітів, треба ж!

– Наталю, зустрічай гостей! – це гукнув Микола Іванович.

У нього навіть голос стрепенувся, адже наче час повернувся назад!

Наталя Петрівна вийшла – і справді, як королева, в залу до столу гостей запросила, а сама втретє здивувалася і поділилася з гостями:

– Це все моя онучка Поліночка і зять Йосип нам таке свято влаштували, ось такі вони у нас!

Сама бабуся стояла і так усміхалася, як давно не усміхалася.

Сіли за стіл, і як раніше пішли різні розмови, та спогади.

А потім і до пісень дійшла справа, дуже гарно вийшло. Навіть розходитись ніхто не хотів.

Наталя Петрівна з подругами розговорилася, помолодшала аж наче.

Вони домовилися, що тепер, як і раніше, збиратимуться на свята та й просто без приводу, а під настрій. Пісні співати, згадувати, як раніше жили й мріяти, як далі житимуть.

А коли всі разом – все в душі оживає і навіть апетит з’являється!

І життя триває, щось знаходиться, щось втрачається, переживається, й забувається…

А життя продовжується!

КІНЕЦЬ.