«Було кохання п’янке, весілля гучне, сімейні непорозуміння, сльози і розлука. Краще не згадувати. І знову через два десятиліття — любов романтична. На кожне побачення — букет. Я так його чекаю… Не можу надивитися на мужню чоловічу вроду. Його оксамитовий бас доводить до божевілля»

— Мамо, тобі можна романи писати, — засміялася дочка, зазираючи через плече.

Лариса Іванівна поспіхом закрила зошит і, ховаючи його в сумку, зауважила:

— Жіночий щоденник, Аліно, — це крик душі, про який нікому не можна розказати.

— Це так старомодно, мамо, — продовжувала Аліна.

— Та й кожна таємниця з часом стає явною. Уявляєш, як усі дізнаються, що в тебе закохався майже вдвічі молодший хлопець? Заздрісники втратять дар мови. Круто!

— Чому круто? — не зрозуміла жінка.

— Банальна історія, оспівана, описана, екранізована… Все! Я запізнююся на роботу, — і поспіхом вийшла з хати, поцілувавши дочку на прощання.

У медпункті нудьгувати не доводилося. Та коли до кабінету ввійшла наступна пацієнтка, Ларисине серце втекло в п’ятки. Опанувавши себе, поміряла тиск, виписала ліки. Хвора вийшла, а фельдшерка, випивши таблетку валеріани, пообіцяла собі переконати Сергія в тому, що вони — не пара. «Все, — постановила.

— Квітів од нього я більше не візьму! Не потрібна мені така любов».

Цією думкою стpaждала до вечора й таки вирішила поставити крапку в стосунках.

А ввечері від легенького стуку задзвеніла шибка. Прийшов. Рішуче відчинила двері й побачила перед собою розкішний букет білого бузку в місячному сяйві. Відхилила квіти рукою.

— Сергію, я у відчаї, — мовила, переборюючи хвилювання.

— Сьогодні до медпункту приходила твоя мама. Я злякалася. Думала, буде мене соромити. Тож не приходь більше, не носи квітів. Зрозумій: наше кохання не має майбутнього. Забудь мене і прощавай.

І — замкнула двері. Хвилювання — на задній план, емоції – в щоденник.

Сергій спересердя кинув букет під двері. «Вона все одно буде моєю», — мовив у нічну тишу й вирішив не падати духом.

Відтоді щоранку приходив до медпункту, щоби полікувати дyшу. Сідав на лавочку й чекав Ларису. Спостерігав, як вона хвилюється, проходячи повз нього.

Збагнувши його намір, поспішала на роботу раніше, а додому — скоріше. В щоденнику з’явилися нові рядочки: «Коли побачу Сергія на лавочці, під ногами хитається земля. Життя стало партизанським: ввечері не вмикаю світла, щоб Сергій думав, що мене немає вдома. Я — в облозі кохання»

«Десь Аліна затримується, — подумала. — Вчора не ночувала вдома. Сказала, що в подруги» А за мить у дверях уже вималювалася усміхнена дівчина:

— Привіт, мамо. Чому не спиш?

— За тебе хвилююся, вже пізно, — пояснила Лариса.

— Мамо, чому в тебе така «заточка»? Ти ж знаєш, що я з Артемом. Він — найкрутіший. І взагалі, ми через місяць одружуємося! — сповістила радісно.

Ця новина приголомшила Ларису. Передвесільні клопоти накрили її, наче мокрим простирадлом. За ними почала забувати Сергія, але доля знову підлаштувала побачення з ним. Коли Лариса поверталася з роботи, назустріч легкою спортивною ходою ішов хлопець. Сонячне проміння плуталося в його золотисто-русявому чубі. І це сяйво манило й осліплювало. Сергій розкрив обійми, щоби приголубити кохану.

— Сергію, що ти! — застережливо розвела обійми. — Ми ж на вулиці, заспокойся.

— Ларисо, я до тебе з почуттями, а ти — про мій психологічний стан, — його оксамитовий бас звучав, як мінорна мелодія. — Я ж відчуваю, що ти мене також кохаєш. Нам добре удвох. Я прийду ввечері, обніму й поцілую, щоб ніхто не бачив.

— Ні, не приходь, — попросила, обходячи Сергія боком.

Весільні столи вгиналися від наїдків і напоїв. Музика кликала до танцю. І раптом до зали увійшов Сергій та попрямував поміж столами до наречених. Вручив Аліні букет білих троянд і подарунок. Артем налив гостеві шампанського. Сергій виголосив тост за молодих, випив до дна, подякував і пішов до виходу.

— Сергію Івановичу, розділи з нами радість, — запропонувала Лариса, але хлопець відмовився.

Аліна співчутливо глянула на матір, котрій було важко стримати хвилювання.

Оговтавшись од весільних клопотів, Лариса поволі входила у звичний ритм життя. Часто навідувала дочку. Зізнавалася щоденникові, що побачення з Сергієм були для неї казками із «Тисячі й однієї ночі». І одного пізнього вечора тихий стук у шибку луною відізвався в серці жінки. Відчинила, схилилася на одвірок.

— Сергію, навіщо знову прийшов? — спитала й заплакала.

— Я через двадцять років буду пенсіонеркою, а ти — в розквіті сил. Молодість не зважає на старість.

— До цього часу ще треба дожити, — намагався заспокоїти жінку.

– Ніхто не знає, що нас чекає.

— Твої батьки хочуть внуків, а в нас не може бути дітей, — продовжувала, схлипуючи.

Сергій обійняв її за плечі, поцілував у солоні від сліз губи:

— Не плач, золота моя. Внучка Аліна в моїх батьків уже є, а правнуки скоро наpoдяться. Я ж кохаю тебе. Для тебе — цей квітковий флірт.

— Стільки квітів не отримувала, напевне, жодна жінка, — мовила Лариса й аж тепер помітила в руках коханого темні троянди.

— Чому чорні? — спитала, витираючи сльози.

— Від мого відчаю, — прошепотів сумним басом.

— Без тебе моє життя втрачає сенс. Якщо відштовхнеш — поїду в світ.

Лариса не знаходила слів. Їй хотілося, щоби ця хвилина щастя зупинилась і тривала вічно.

— Давай свій відчай, — всміхнулася.

— Я поставлю його у найкращу вазу, — і відступила вбік, пропускаючи Сергія до хати.

КІНЕЦЬ.