З моїм власним чоловіком ми маємо єдину доньку. Ми постійно дуже пишалися нею обоє, на неї одну лише й мали надію, але не даремно кажуть, що донька не завжди рідніші за сина, так і склалося у нашій сім’ї, на мій жаль.

Дочка наша Світлана у нас була дуже хорошою людиною, я зовсім не можу сказати, що вона виросла примхливої ​​егоїсткою, але останнім часом я її геть не впізнаю, наче чужа людина вона стала мені зовсім.

Росла моя Світлана практично як всі діти її віку: садочок, школа, щоліта канікули у бабусі в селі проводила, раз на рік в табір їздила, ми з чоловіком старалися, щоб їй жилося не гірше ніж іншим людським дітям.

Донька наша у нас лише одна, тому нашою з чоловіком метою було дати їй досить добру освіту, ми давали їй все краще, що самі мали, щоб у нашої Світланки було гарне майбутнє, набагато краще ніжу нас. Ми цього з чоловіком прагнули найбільше за все.

Багато років збирали гроші разом з моїми батьками на квартиру в області, щоб вона нежила зі свекрухою ні дня, як вийде заміж, а щоб мала власний куточок.

Вона у них теж єдина внучка, тому вони нічого для неї не шкодували, все що мали, готові були віддати їй.

У школі наша дочка вчилася відмінно, закінчила навчання із золотою медаллю, тому їй зовсім не склало труднощів вступити в столичний вищий навчальний заклад на бюджет.

Жила Світлана чимало часу в гуртожитку, ніякого особистого життя у неї не було, весь свій час вона присвячувала лише навчанню, на гулянки і зустрічі з друзями часу у неї зовсім не було.

Вона навіть додому зрідка приїжджала до нас, лише на свята, ми з батьком їй відсилали чималі гроші постійно, щоб вона ні в чому собі не відмовляла.

На останньому курсі навчання донька наша лише почала зустрічатися з хлопцем, відсилала нам фотографії з ним, натякала на швидке заміжжя, розповідала, що вона дуже щаслива з ним.

Але ми з чоловіком про весілля дізналися лише за два дні до того самого торжества, про яке донька навіть говорити нам не хотіла.

Світлана нам тоді сказала, що це весілля не має для них ніякого значення – вони просто розписуються і все, а ввечері з друзями в кафе посидять, адже не хочуть пишних бенкетів і дорогих святкувань, зараз, мовляв, все це не в моді давно.

Сказати, що ми з чоловіком були вражені, нічого не сказати взагалі.

А ми так багато років гроші на весілля збирали, щоб відсвяткувати цей день з родиною, в колі найближчих людей. Я навіть не знала, як після цього людям в очі дивитися, сусідам, родичам. Усі все запитували про доньку мою і про весілля. Та що мала я сказати їм?

До речі, наш майбутній зять – наш земляк. Дмитро працював в столиці, а потім з молодою дружиною вирішили повернутися назад, в наше маленьке містечко.

Ми, звісно, відразу зраділи: ну значить, приїдуть, а ми їм тут в подарунок квартиру, заодно і весілля зіграємо всі разом.

Все це було того літа. Але першою приїхала моя донька, до нас, за ключами від квартири, сказала, що її чоловік приїде тільки до осені: контракт на роботу тоді закінчиться, а зараз він часу зовсім не має.

На рахунок весілля Світлана нам відразу сказала, щоб ми навіть не думали щось затівати, ніякого святкування зовсім не буде, мовляв “ложка дорога до обіду”.

Але від допомоги в облаштуванні в новій квартирі вона не відмовляється зовсім. Якщо допоможемо зробити їм дорогий ремонт, то це буде найкращий подарунок на весілля.

Ми з батьком обоє їздили на її квартиру, а це більше 60 км від нас, допомагали і з ремонтом, і з покупкою меблів. Я все запитувала свою доньку: а чому свати не з’являються, ми б познайомилися з ними, все ж таки люди будемо нечужі.

Але вони то були у відпустці, то зайняті, то ще десь – не зрозуміло де. Я розуміла – щось тут не так, щось від мене приховують, щось не розповідають.

На усі запитання, що вони з себе представляють, дочка відповідала, що це люди творчі, богемні, аристократичні, вони не такі, як ми у них є смак і відчуття прекрасного, тай розмовляти з простими людьми вони зовсім не звикли, не їх це справа зовсім. Світлана пояснювала, що її свекри люди особливої натури, вони не можуть спілкуватися з усіма підряд, для них це не норма.

З батьками її чоловіка, мовляв, не так все просто, але вона їх поважає, і навіть десь боїться, так як вони люди з вищого світу, до них і ставлення має бути особливе.

Я помічала, що вони присутні іноді в цій квартирі, тому що на стіні з’являлися незвичайні картини, а ще якісь незрозумілі статуетки і вазони. Для мене так це все нісенітниця якась, а доньці подобатися, вона казала, що ми не маємо смаку.

Настала осінь, приїхав наречений, нас до себе вони не кличуть, постійно говорять, що зайняті. До нас діти теж не їдуть. На початку грудня Світлана наша приїжджала одна до нас.

Я мовчала, а чоловік не витримав і став сваритися на доньку:

– Ти нареченого хоч покажи, привези, щоб ми хоч в очі побачили його! А то ми вже маємо сумніви, що він взагалі існує! Нам перед ріднею соромно, завжди про вас запитують, а ми не знаємо, що сказати, бо зятя жодного разу в очі не бачили.

Світлана показує нам відео з ним і з його батьками. Ні слова привітання в наш адрес не записано. Зате сваха доглянута, в дорогій сукні, модна зачіска. Сват з модною борідкою з розумним поглядом. Я зрозуміла – дочка нас соромиться, тому що ми не такі.

Якось у неї прямо і запитала:

– Ти соромишся знайомити нас з чоловіком та його батьками? Ми якісь не такі, як вони?

Світлана наша якось ухильно відповіла на це питання і відразу перевела розмову в інше русло. Так, думаю це так і є, на жаль. Ми з батьком прості люди: наша найкраща відпустка – це батьківське село. Наше свято – це застілля для родини, бажано на подвір’ї після городу. Наші будні – це фабрична робота з підробітком чоловіка по ремонту побутової техніки, а я працюю кухарем в звичайній їдальні.

У нас з чоловіком нічого в житті особливого немає, нічого цікавого не відбувається, але ми нормальні, звичайні люди, щоб нас соромитися. Так, ми нічого не тямим в мистецтві. Ми прості, такі, як усі!

Нещодавно у мене був день народження, дочка не приїхала до нас, і нас не покликала до себе, сказала, що щось там святкувала зі своєю свекрухою, у неї там дата особлива якась, як перше побачення в неї було з чоловіком. Щиро кажучи, мене це особливо засмутило.

А ми вже й не кличемо, спілкуємося тільки один на один з нею по відеозв’язку. Світлана ніби не помічає наші образи, або просто вигляд робить, що все добре і так.

Ми до доньки з зятем в гості не напрошуємося вже, як говорити перестала про це, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує мене з чоловіком, хоча живе в квартирі нашій, купленій лише на наші гроші. Ніякої подяки!

Я просто вже боюся, що навіть у майбутніх онуків до нас таке ставлення буде – їх так само проти нас налаштують за нашу простоту.

Мені так сумно з чоловіком вечорами. Ми все життя доньці присвятили, все до копійки у нас забрала, а на старість самотніми залишимося.

Як таке може бути, щоб рідна донька від батьків відвернулася, бо свекри її люди багатші і цікавіші?

КІНЕЦЬ.