Мій наречений скасував наше весілля. Пробачити чи розлучитися?

Я не плакала. Я кипіла від злості! Мій хлопець не прийшов на власне весілля і надіслав мені смс: «Я не можу, давай без цього». Без чого? Весілля? Ми три місяці все ретельно готували, а він тільки тепер зрозумів, що не може?

Ми були разом 4 роки. До Нового Року я чекала, що він зробить мені пропозицію. Але ні. Так само і до Дня Народження. І на наші 4 роки. Потім я стала натякати, але він мовчав. А потім я запитала його прямо.

І тоді він розповів мені про своїх одружених друзів, що після штампа стали нещасні і напоумили його ніколи не одружуватися.

Тоді я нагадала йому, що побут нічого не руйнує між нами вже два роки, які ми живемо разом. Але він ні в яку не хотів навіть думати про таке.

Тоді я зрозуміла, що потрібно діяти. Я стала ще більше доглядати за собою, чекала чоловіка вдома з вечерею, в чистій квартирі. Але план не спрацював. І тут спрацювала хитрість – чоловік одного разу застав мене зі сльозами над журналом.

Я стала говорити про те, що ніколи не приміряю такої красивої сукні нареченої. На що мій хлопець запропонував мені піти в весільний салон.

І тоді я вирішила заговорити про дітей. Їх він дуже хотів. А я відмовила йому, сказавши, що вони повинні народжуватися в шлюбі. І це спрацювало – через місяць я сказала заповітне “так”.

Друзі його раз у раз жартували над ним про те, що він ще пошкодує і це його найгірше рішення. Я була на них зла до божевілля, розуміючи, що все потрібно робити тепер швидко, поки не передумав. А то, він боявся ще більше.

Як і завжди, за традицією, я з нареченим провели ніч перед весіллям окремо. Поїхала до мами. А на ранок, стоячи в сукні, із зачіскою і макіяжем, я отримала це смс. Відразу ж написала йому, що це нормально, коли нервуєш, але ми пройдемо це разом і все буде добре. Він не відповідав і трубки не брав. Потім написав, що не прийде і з РАГСу не забере, якщо я з’явлюся. Я дзвонила людям і скасовувала весілля, плакала.

І так цілий день. Мої подруги і мама абияк заспокоїли мене і я заснула. На ранок я прокинулася, а сукні вже не було, про це ніхто не говорив, з родичів мені ніхто не писав.

Я довго відходила, але мама була поруч. Ще через день до мене прийшов ВІН. Мій наречений або вже колишній наречений. Він стояв на колінах і просив його пробачити, просив бути поруч. Говорив, що одружуватися не буде, але любить мене і хоче, щоб все було як раніше. А мене долала злість і бiль.

Я просто стояла мовчки і дивилася на нього. А потім вручила йому обручку і, зробивши крок назад, закрила перед носом двері.

Зараз я злюся, але чи готова розлучитися з ним? Чи варто мені взагалі прощати його після такого? І чи зможемо ми жити разом як раніше, не дивлячись на те, що він кинув мене в день власного весілля…

КІНЕЦЬ.