Сергію було одинадцять років, коли несподівано не стало його батька. Залишилися вдвох із матір’ю, жили у невеликому містечку в приватному будинку. Галина, його мама працювала продавцем у магазині, зарплата не велика, жити стало важче. Батько працював водієм, приносив зарплату та ще й калимив на машині, жили нормально.

Галина важко переносила раптовий відхід чоловіка, він був хорошим сім’янином, любив Сергійка, часто брав із собою, і півдня міг катати його машиною, потім приїжджаючи на обід, залишав його вдома.

Як би там не було, життя триває, і приблизно через чотири роки після відходу батька Галина привела до будинку чоловіка. Сергій зустрів його насторожено, йому було майже п’ятнадцять років, вже розумів дещо.

– Синку, знайомся, це дядько Павло, ми вирішили жити разом, він буде твоїм вітчимом.

Сергію вітчим не сподобався, якийсь непоказний, невисокий, батько його був зовсім іншим. Ці думки пролетіли в його голові, а матері сказав:

– А навіщо мені вітчим? Ну, коли вирішили жити разом, живіть.

Сергій не сприймав Павла, він з ним не розмовляв, не радився, всі питання вирішував лише з матір’ю. А Павло не ображався, він розумів, що Сергію п’ятнадцять, вік складний, ніби вже й не дитина, але й не дорослий. Він терпляче переносив його витівки. Павло був не гулящим, будинок намагався тримати в порядку, постійно щось ремонтував у дворі, як кажуть, «був з руками».

Якось Сергій прийшов зі школи, видно, що посварився з кимось. Мама допитувалась, Сергій мовчав, потім ситуація знову повторилося. Тоді Павло простежив, коли Сергій йшов зі школи з другом, їх зустріли четверо хлопців. Павло зрозумів, що зараз почнеться, він підійшов до хлопців:

– Сергію, йди зі своїм другом додому, а я поговорю тут.

Що він сказав цим хлопцям, але вони більше ніколи не зустрічали Сергія з другом. Сергій розумів, вітчим до нього ставиться добре, намагається якось зблизитися, і більше ніколи не грубіянив у відповідь.

Він закінчував дев’ятий клас, сказав матері:

– У десятий клас не піду, навчатимуся на автомеханіка.

Після закінчення навчання Сергій влаштувався в автомайстерню, а потім його призвали на службу. Відслуживши, Сергій повернувся змужнілим, здоровим та красивим, дуже схожий на батька. Мати побачивши сина, заплакала:

– Сину, як ти схожий на свого батька, копія.

Павло спілкувався з ним, як із справжнім чоловіком, Сергій вже таким і був. Серйозним та діловим. Сергій до вітчима ставився м’якше, вони вже разом щось робили на подвір’ї. Галина не могла натішитися:

– Нарешті мої чоловіки порозумілися, і спільні справи мають.

Сергій зустрічався з дівчатами, Галина бачила, що він не має постійної дівчини, часто бачила його в компанії різних дівчат. Вона вже переживала, що дівчата розбалують своєю увагою сина. Але Сергію почала дуже подобатися Оленка, батьки її живуть неподалік, він давно помітив її, правда вона на три роки молодша, і тепер навчається на фельдшера.

Олена симпатична та серйозна дівчина, Сергій не бачив біля неї хлопців, у розмовах хлопці говорили, що вона «неприступна», швидко відшиває всіх, хто намагається залицятися. Сергій вирішив, час вже ближче познайомитися з Оленою, і зустрів її, коли та поверталася із занять.

– Привіт Олена! Як життя, чому ти завжди одна? Не годиться такій гарній дівчині ходити самій! – весело сказав Сергій.

– Та я можу й сама за себе постояти, – відповіла Олена, але Сергій помітив у її очах інтерес.

– Олено, я скажу тобі чесно, помітив тебе давно, ти ще в школі вчилася, а потім я на службу пішов. А ось зараз вирішив, що треба з тобою поспілкуватися, давай увечері сходимо до кінотеатру, там фільм іде новий?

Олені Сергій теж подобався, але не могла вона першою йому про це сказати, душа в неї тріумфувала і співала, але зовні стримувала себе:

– Ну добре, давай сходимо.

– Я ввечері за тобою зайду, – зрадів Сергій.

З цього дня вони зустрічалися, всіх дівчат Сергій від себе відшивав, а вони зрозуміли, що у Сергія кохання.

Раптом занедужала мати Сергія, Павло не давав їй нічого робити, доглядав, оберігав її. Сам готував, прибирав. Їздив з нею на огляди. Але Галина пішла…

Її не стало восени. Павло з Сергієм обидва важго пережили це. Якщо в Сергія була віддушина, його кохана Олена, то Павло замкнувся, просто мовчав.

Минув деякий час, Сергій вирішив поговорити з вітчимом:

– Я розумію, тобі дуже тяжко, я теж втратив матір, у мене нікого не залишилося з рідних, ти теж один. Давай якось разом переносити це, не замикайся у собі. Я після того, як не стало матері не чув від тебе жодного слова. Житимемо з тобою разом поки що, але я скоро одружуся з Оленою, і ми житимемо окремо. А ти живи тут, я тебе ніколи не вижену з батьківського дому, ти багато зробив для нас із матір’ю. Як ти доглядав її, як міг, продовжував її життя, я вдячний тобі.

Павло зі сльозами на очах дивився на Сергія і хитав головою:

– Дякую, сину…

Сергію було приємно, що Павло назвав його сином, а Павло нічого не міг сказати. Він багато думав, куди йому доведеться піти чи поїхати, будинок цей не його, вони навіть не побралися з Галиною, так і жили, і не замислювалися про це, і так були щасливі. Дітей своїх у Павла нема.

Минув час, Сергій з Оленою давно побралися, у них вже двоє дітей, придбали квартиру. Сергій удвох з другом відкрили автомайстерню, працюють, справи йдуть добре, Олена теж працює, діти вже навчаються у школі. Як тільки їдуть до батьків Олени, обов’язково відвідують Павла, він так і живе сам у домі, весь час чимось зайнятий, ремонтує щось, допомагає сусідам. Діти його називають дідусем, а він із задоволенням із ними грає, спілкується.

Якось Сергій заїхав до Павла, розмовляли в альтанці, пили чай, потім Сергій збирався їхати, але Павло якось притримував його, все щось говорив-говорив, і раптом Сергію стало зле. Павло схопився, заметушився, швидко подзвонив у швидку. Павлові здавалося, що минула вже ціла вічність, а швидкої нема. Він знову дзвонив, повідомили, що виїхали.

Коли він прийшов до тями в лікapні, побачив поруч Павла. Той зрадів, побачивши, що з Сергійєм все добре.

Прийшла Олена, побачила, що чоловік усміхається, теж із усмішкою сказала:

– Ну Сергію, дякую батьку. Уявляєш, що було б якби ти поїхав машиною, і це сталося у дорозі? Це він тебе притримав.

– Дякую, батьку! – Сказав Сергій. – Дякую, я бачив, що ти мене затримуєш своїми розмовами, але не надав значення.

– Так, синку, мені щось всередині підказувало, що може статися. І треба тебе затримати. Я сам не розумів, що це було?

З того часу Сергій називає Павла батьком, і ріднішої людини в нього немає, крім звичайно дружини та дітей.