Ми з чоловіком, живучи у столиці, завжди мріяли про життя за містом, з власним садом та городом. Тому ми продали нашу квартиру в місті та переїхали до химерного сільського будинку. Цей новий будинок, просторий і гостинний, став незабаром центром для візитів родичів та друзів.

У нас двоє дорослих синів. Молодший син живе неподалік зі своєю родиною і часто заглядає в гості. Старший син, проте, міцно влаштувався у столиці, отримавши керівну посаду у компанії свого тестя. Його візити до села були рідкісними,

лише кілька разів за останні роки. Щоразу, коли він планував приїхати, ми готувалися як до великого свята. Незважаючи на наш ентузіазм, його дружина рідко супроводжувала його, посилаючись на те, що її статус не дозволяє відвідувати село.

Вона навіть протестувала, коли наш онук приїжджав погостювати до нас на літо. Минулого року ми вирішили самі відвідати старшого сина. Ми заздалегідь попередили його про це і були ухвалені без заперечень.

Але після прибуття ми одразу відчули невдоволення його дружини. Після вечері в їхньому будинку ми з подивом дізналися, що вони не мають місця для ночівлі. Наш син зняв номер у готелі, але він здався нам незатишним і далеким від сімейного затишку,

якого ми прагнули. Проживання в готелі виявилося дорогим, і в результаті ми повернулися до свого села, почуваючи себе скривдженими та збентеженими вчинком сина та невістки.

Цей інцидент призвів до розриву і між нашими синами та припинення спілкування зі старшим.

Деякі родичі захищали дії нашого сина, але для нас суть справи полягала в тому, щоби провести час із сім’єю, а не в комфорті готелю. Найсумніше – це втрачена можливість для нашого онука спілкуватися зі своєю великою родиною.

КІНЕЦЬ.