В той день Ліля мовчки спакувала своєму чоловікові Сергієві речі, так само мовчки та вправно застебнула сумку і вручила її тепер уже колишньому чоловікові.

«Лілю, не спіши з висновками, можливо, все-таки ти ще передумаєш? — не підводячи тужливих очей на дружину, тихо запитав Сергій.

— Сім’я ж у нас. І донька. І я, як і раніше…»

Жінка не дала договорити чоловікові. Лише міцніше стиснула губи і так само мовчки відчинила перед чоловіком вхідні двері. А п’ятирічна Христя, дуже схожа на свого батька, не розуміла, що трапилося у їхній сім’ї. Чому найкращі у світі тато й мама, котрі так люблять її та одне одного, тепер не живуть разом, а окремо один від одного?

Роки спливали швидко. Ліля з донькою жили дружно. Гнівались хіба тоді, коли Христя вкотре просила маму розповісти, чому вона тоді сказала батькові, щоб він йшов з дому. Ліля щоразу мовчала. Мабуть, вважала, що донька ще замала знати справжню причину розлучення своїх батьків.

А, можливо, просто не хотіла ворушити те далеке минуле. Їй самій було гірко все згадувати, бо ж і тоді, і тепер, і, напевно, як і завди любила та любитиме свого колишнього… Траплялись у її житті непогані чоловіки, але справжні почуття мала тільки до одного — до свого колишнього чоловіка, батька своєї дитини.

Христі мало виповнитися 16. Разом із мамою вони пішли купувати подарунок на день народження: синю сукню в білі горошки. Вдома Христинка ще раз приміряла її. Довго крутилася перед дзеркалом. Милувалася своїм відображенням в ньому, а потім… «Мамо, ну невже мій тато жодного разу після вашого розлучення не хотів на мене навіть глянути?» — запитала ображено. «Чому ж не хотів? Хотів…

І не раз хотів, а багато разів… — відповіла Ліля.

— Але я не дозволяла йому цього робити». «Чому?» — від здивування Христя округлила очі. «Тому що так буде краще для нас усіх», — відповіла тихо мама доньці. «Кому краще, мамо?»

— Христя вже не приховувала розчарування в голосі…

І того дня вони вже до самого вечора не розмовляли. Минались у квартирі, як чужі. Лише вранці наступного дня Ліля сама розпочала непросту розмову з донькою…

…Одружились Ліля із Сергієм іще зовсім молодими, коли були ще студентами. Мали своє житло, яке перейшло Лілі в спадок від її бабусі. Жили молодята у злагоді, але грошей завжди на життя не вистачало. Тоді й вирішив Сергій поїхати на заробітки.

Два роки поспіль чоловік часто писав листи, щоразу переказував гроші. А Ліля виховувала донечку і сумувала за коханим. І ось він повернувся.

Купили вони відразу нові меблі, техніку і ще купу всього. Гарні то були часи, приємно зараз, через стільки років, згадати… Христя нині згадує їх, як найкращий період свого життя: батьки разом відводили донечку в садочок, разом на кухні готували вечерю, разом прибирали у квартирі. Усе завжди робили разом…

Сімейну ідилію порушила купка фотокарток, які Сергій привіз із тієї далекої заробітчанської Півночі. «Це Михайлович, виконроб наш, — знайомив дружину з людьми на фото, — а це — тезко мій, Сергійко, хмельничанин. Суперовий хлопець такий, компанійський…»

«А це що за жінка?» — тицьнувши пальцем у фото, запитала Ліля. «А це лікарка наша, Люба», — звичним тоном відповів Сергій. «А чого та Люба на всіх фото поруч із тобою сидить?» — здивовано перепитала вже занепокоєна дружина. «Лілечко, а я і не зауважив цього, — як завжди спокійно відповів Сергій.

— Сидить то й сидить собі. Заміжня вона, сина має вже дорослого…»

Ліля тоді вже й повірила, що молода лікарка щоразу опинялася біля Сергія випадково. А чого ж було не повірити? Та якось перед самим Новим роком до Сергія прийшов дивний лист із далекого північного містечка, але у них нікого там з родичів та знайомих не було. Не роздумуючи, Ліля відразу відкрила конверт.

Була впевнена, що там — яскрава вітальна листівка. Та коли поруч із листівкою побачила коротеньке послання на аркуші в клітинку, не стрималась і прочитала. Люба писала Сергієві, що залишить свого чоловіка, залишить усе, щоб лише бути з ним, із Сергієм… Писала, як сумує й досі за ним, як спогади про їхні зустрічі й кохання щоразу западають їй душу…

Коли Ліля показала листа Сергієві, той виправдовувався: мовляв, несерйозно все це було у них тоді, далеко від дому були, просто так, від нуді, від постійної мерзлоти. Запевняв, що любить тільки її, Лілю, і їхню маленьку та милу дочку… Але дружина вже й не чула його виправдань, не вірила жодному слову й негайно виставила чоловіка за поріг…

«Я любила твого батька дуже сильно все життя, — говорила вже майже дорослій доньці, — тому й пробачити зраду не змогла… А, можливо, й мала б… Мала б не відбирати в тебе тата, мала б зберегти нашу щасливу сім’ю, але я тоді не змогла. Не зуміла, розумієш, важко мені було, діші ж не накажеш…»

Це вже тепер Ліля шкодувала, що тоді розкрила той конверт і пробігла поглядом по списаних жіночим почерком рядках, що показала цього листа чоловікові й, не повіривши жодному його слову, не бажаючи чути жодних виправдань такої рідної та дорогої їй людині, виставила за двері… Шкодувала, що хотіла забути любов до цього чоловіка… А зіпсувала життя. Собі й доньці. Лише тепер зрозуміла, що гордість — поганий порадник у житті.

Понад десять років Христя росла без батька. А одного дня таки зважилася попросили в мами його адресу. Він, виявляється, часто писав своїй колишній дружині й доньці листи, але Ліля жодного разу йому не відповіла. Лиш раз на місяць надсилала чергову телеграму: «Аліменти отримала вчасно»…

Чуже місто… А от і потрібна вулиця, будинок. Христя знайшла й потрібну їй квартиру. Не знала, чи впізнає її тато. Не знала й того, чи є в нього інша сім’я, діти… Хоча б та сама Люба із фотокартки… Думала, коли відчинить жінка, скаже, що помилилась квартирою, піде геть, і більше ніколи тут не з’явиться… А коли відкриє двері тато…

Двері відчинив Сергій. Доньку свою впізнав одразу. Протягнув руки, обняв. В очах блиснули теплі та щирі сльози: «Христиночко моя, доню… Як же ти схожа на свою маму…» Христя знала, що схожа вона на батька, а його слова були доказом того, що Сергій і досі щиро кохає свою колишню дружину…

У батьковій квартирі не було нікого, він жив один. Не було й фотокарток якихось інших жінок. Лише шлюбне фото Сергія з Лілею і фотокартка із періоду найкращих спогадів, де її, маленьку Христинку, щасливі мама й тато тримають разом за ручки…

Поки Христя розглядала ці світлини, Сергій збігав донизу сходами в надії, що біля під’їзду стоїть Ліля, яка нарешті зуміла його пробачити… Але колишньої дружини там не було.

Тепер Христя собі так думала, ні, вона була впевнена, що мама таки тепер зуміє пробачити батька. Зуміє, бо має бути у них все добре. Бо кохає щиро його. Дотепер кохає. Знала вона це напевно. Як і він її, дотепер кохає…

КІНЕЦЬ.