– Мамо, а хто це? – запитала дівчина років вісімнадцяти, тицяючи пальчиком з рожевим нігтиком у фотографію альбому. – Когось він мені нагадує … Тільки от кого?

– Уявлення не маю, – різко промовила Дарина.

– Забери це фото і краще допоможи мені картоплю чистити. Незабаром гості прийдуть, а ще нічого не готове.

Діана з подивом подивилася на матір, знизала плечима і пішла до своєї кімнати переодягатися. Дарина тремтячою рукою продовжила пришити огірки.

З нагоди дня народження Дарини прийшли її старі шкільні подруги: Галя та Таня. Для них і накривався стіл.

– Ох, Дарино, досі не можу повірити, що Діані вже вісімнадцять, – хитала головою Галя, тримаючи в руках келих ігристого.

Галя була з тих рідкісних подруг, які до всіх добре ставляться та бажають лише добра. Вона не мала своїх дітей, була незаміжня, але, здається, всім була задоволена. Непогана робота, квартира, подорожі, рідкісні походи в гості до подруги та дорогі подарунки коханій хрещениці. У житті її влаштовувало все.

– Так, вимахала як, – усміхнулася повненька Таня, підперши щоку рукою.

– Моїм-то дванадцятий рік тільки пішов, а Діанка вже виросла. В університеті навчається. Ти, Дарино, звісно, молодець, що виростила таку красуню.

– Так вже… Молодець.

– Ну доньку виростила, настав би вже й собі чоловіка підшукати. Тобі всього тридцять шість років, чого з себе черницю робити? – здивувалася Галя.

– Красива, молода, розумна.

– Ага. Розумна. Ну ти, звісно, перебільшила. Без освіти. Розумом тут і не пахне. Так…

На кухню зайшла Діана з книгою та простягла її матері. Дарина потяглася за нею через стіл і не втримала її в руках. Книжка з гуркотом упала на підлогу, а з неї раптово випала фотографія. Та сама, про яку дівчина питала кілька годин тому.

– Ой що це? – вигукнула Таня, підбираючи фотографію.

– Та це ж Петро…

– Ви його знаєте? – Здивувалася Діана.

– Та як же не знати? – здивувалася жінка.

– Це ж Петро. Він за твоєю матір’ю ще у школі залицявся. Як довго він за нею бігав, ти б знала. Ой, дивлюся зараз на вас, так ви схожі. Дарино, а Петро – не батько Діани випадково? – засміялася Таня.

Галя з подивом подивилася на вже добряче «веселу» подругу і вихопила у неї фотографію.

– Та ти чого несеш, нісенітниці? Діано, ти не слухай тітку Таню. Мабуть вона перебрала. Тримай забери фотографію, а краще викинь її.

– Але…

– Тобі що хрещена сказала?

– Схопилася з місця Дарина. – Ану швидко до своєї кімнати.

Діана пішла, Таня перестала сміятися і незрозуміло подивилася на подруг, Галя злісно подивилася на неї.

– Та ти що несеш? Таня? Тобі вже мабуть досить. Дзвони чоловікові своєму, нехай забирає тебе.

= Та що не так? Він, правда, батько Діани, чи що?

– Не твоя справа, – шикнула Дарина і зачинила двері, за якими стояла Діана. Дівчина ще раз подивилася на фотографію та насупилась.

…

– Мама! – гукнула Діана, заходячи в будинок і встигши тільки скинути черевики. У руках у неї був якийсь конверт. – Ти де, мамо?

– Що сталося?

– Це що?

– Ти про що? – байдуже запитала Дарина, відірвавшись від якоїсь малоцікавої книги про кохання.

– Подивися.

Дарина знизала плечима і розкрила конверт. Вона швидко пробігла очима по аркуші, зачепившись поглядом за два імені: Мельник Діана і Бондаренко Петро.

– Тест? Діана, що ти наробила?

– Я знайшла свого батька! Я знайшла того, про кого ти говорила, що його вже немає на цьому світі. І він радий був тому, що має дочку. Він… Ти… Ти вісімнадцять років мене обманювала! Навіщо, мамо!

Дарина повільно відклала від себе аркуш із тестом і підняла погляд на дочку.

– Ти нічого не знаєш. Ти нічого не знаєш. Я обманювала тебе, але лише щоб тебе вберегти.

– Та невже? – усміхнулася Діана. – Ти мене більше не побачиш.

– Діана!

Але Діана вже не чула матір. Вона схопила сумку і гордо пішла у бік виходу. Дарина опустилася на стілець і тяжко зітхнула. А пам’ять послужливо підсунула їй минуле, яке вона так хотіла забути…

…Діана вийшла з університету і подивилася в телефон, де надійшло повідомлення від батька, який запрошував дочку до кафе після занять.

Дівчина посміхнулася і прибрала телефон у сумку, навіть не звернувши увагу на пропущені дзвінки від матері. Багато років Діана була впевнена, що її батька не стало. Вона вірила матері і дуже співчувала їй, розуміючи, як важко було у вісімнадцять років залишитися з дитиною на руках. Однак зараз чомусь на душі було дуже тяжко. Мати її обманювала.

Діана йшла у бік автобусної зупинки, а підійшовши, наткнулася поглядом на знайому маківку з копицею чорного волосся.

– Хресна? – здивувалася дівчина, підійшовши ближче до Галини. – Що ти тут робиш? Тебе мама послала?

– Сядь! – наказала Галина. Вона любила хрещеницю, але зараз не могла бути ласкавою з людиною, яка несе цілковиту нісенітницю.

Діана від несподіванки села на лаву.

– Чому ти пішла з дому?

– Тому що мама обманювала мене майже двадцять років.

– А ти знаєш, чому вона це робила?

Діана похитала головою.

– Але яка різниця? Я давно не дитина, мені не можна було розповісти, що мого батька насправді не стало? Так, він кинув мою маму. Але він навіть не знав, що вона вагітна. Вона могла б розповісти і… Ой.

Галина щосили сіпнула Діану за плече.

– Я розумію, що ти не знаєш правду, – процідила вона крізь зуби. – Але мені здається, що твоя мати варта поваги. Хоч би за ці вісімнадцять років, які вона витратила на тебе. Піднімала на копійчану зарплату продавця-консультанта о вісімнадцять. Вона була відмінницею, могла б вступити до університету та працювати у відмінному місці, але ти змінила її життя. І ось через вісімнадцять років ти дорікаєш її за те, що вона не розповіла тобі правду про цього негідника?

– Чому ти його так називаєш?

– Тому що майже дев’ятнадцять років тому, після випускного, твоя мати з’явилася у мене на порозі в зіпсованій сукні і з заплаканими очима.

– Що?.. Про що ти?

– Петро кілька років бігав за нею, але вона була зациклена на навчанні, сім’ї. Та й взагалі вона була не з тих, кому подобалися хлопчики-поганці. У ніч випускного він перебрав і… Сподіваюся, ти розумієш, що він зробив…

– Але… Він… Він сказав, що вони випадково… Ні… Але чому мама не сказала мені про це? Чому?

Галина згадала розмову із подругою.

– Галю, ну як я мала розповісти їй про таке? Хіба могла я сказати, що вона дочка такого негідника? – плачучи запитала Дарина у своєї подруги. – Я не могла забути про це кілька років. Хіба я мала розповісти їй правду? Навіщо? Щоб вона думала, що її батько цілковитий негідник? Краще б вона думала, що його не стало.

Галина повернулася до розмови з хрещеницею.

– Нехай вона сама тобі розповість. Але я прийшла, щоб ти зрозуміла, як була неправа. Але ти вчинила погано не тому, що не знала, а тому що вважала, що можеш звинувачувати в чомусь свою матір.

– А тітка Таня знала? – насамкінець запитала Діана у жінки, що встала.

– Ні. Вона зовсім не вміє зберігати таємниці. Ніхто не знав, окрім мене. Тому що твоя мати не хотіла, щоб про це хтось ще знав. Вона не хотіла осоромитися.

Галина пішла, залишивши на лавці Діану, яка не могла повірити в те, що їй щойно розповіла хрещена. Вона дістала телефон, написала пару слів батькові, заблокувала його номер. Такий батько їй не потрібен…

Витерши сльози, Діана кинулася до автобуса, щоб швидше вибачитись перед матір’ю. Вона була дуже винна перед нею.

КІНЕЦЬ.