Село Зелене було таке маленьке, що на жодній карті не знайдеш. Загалом двадцять будинків, і з них п’ять – порожні.

Молодь вся роз’їхалася, а дітей так і взагалі немає.

Баба Оля була у селі старожилкою. Її дочка як поїхала у місто на навчання, так і не повернулася звідти більше, заміж вийшла, доньку Іринку народила.

Та й Іринці вже вісімнадцять виповнилося. Красуня дівчина! Бабі Олі всі заздрили: до неї до однієї рідні навідувалася частенько.

Чоловік у дочки був зразковим господарем. Виконробом на великому будівництві працював, квартира у них своя, внучку Іринку вчитися відправили, в коледж якийсь, баба Оля ніяк не могла запам’ятати.

Щоправда, взимку донька із зятем приїжджали не так часто, часом забирали матір до себе. Але не любила вона в них: п’ятий поверх, зайвий раз із хати не вийти. Плита якась дивна з яскравими кнопками, не зрозуміло, як на ній готувати.

Дивани та крісла з оксамиту, не сядеш зайвий раз, килими навколо. І старенька все переживала забруднити чи зіпсувати щось, а дочка із зятем підсміювалася з неї.

А цієї зими баба Оля відмовилася до них їхати. Господарство в неї було невелике, корів і поросяток вона не тримала, тільки курочки, і не хотілося їх на сусідів залишати. І ось тут вона, як у воду, дивилася, що не поїхала…

…Якось увечері прибігла до неї сусідка, постукала у вікно і заговорила поспіхом:

– Бабо Олю, зустрічай гостей! Твоя Іринка приїхала! З автобуса одразу в магазин зайшла, купує там щось, а я до тебе прямо й прибігла. З животом вона, їй-богу!

Баба Оля так і сіла! А через пів години й онука на порозі з’явилася.

Обличчя змарніло, очі як блюдця, куртка на животі ледве сходиться. Валіза поставила, сумку з продуктами бабусі простягнула й почала роздягатися.

– І що це за фокуси? – запитала баба Оля. – Яким вітром?

Ірина вкуталася пуховою хусткою, підсіла до грубки й сказала:

– Я до тебе народжувати приїхала. Щоправда, мені ще три місяці ходити. Мама з татом нічого не знають. І сюди до травневих свят не приїдуть, так і сказали. А як приїдуть, так і мене тут із дитиною зустрінуть. Не до сварок їм буде тоді…

Баба Оля взялася за голову. Та як же так вона отаке надумала! Матір з батьком обманювати?

– Я їм сказала, що дзвонити поки не буду. Мобільний загубила, а з подружки телефона дорого. А я й справді його загубила.

Всю ніч майже проговорили бабуся з онукою. Та все розпитувала, як і що? Хто батько дитини, як так все вийшло, що вона одна при надії залишилася? І куди тепер із дитиною збирається? Ірина не приховувала нічого.

Дитина у неї від студента одного. Вони зустрічалися, сам він міський.

Тато у нього за кордоном десь працює, а мама до нього поїхала на місяць.

Тоді Віталій і покликав Ірину до себе пожити.

І відпускати не хотів, пропозицію зробив, подарував каблучку.

Одного ранку, коли Віталій пішов на заняття, а Ірина ще спала, несподівано повернулася його мати. Вона почала обурюватися і, навіть не вислухавши Ірину, виставила її за двері. Дівчина повернулася у свій гуртожиток, а потім зрозуміла, що вагітна.

Віталій приходив до неї, звісно, і не раз, але вона подумала, що така свекруха життя їм не дасть і малюка незлюбить.

Поговорила вона з ним, повернула подаровану каблучку, а про вагітність нічого не сказала.

Ще й Петра, друга з гуртожитка підмовила, щоб він вдавав її нареченого. Любов, мовляв, у нас, а ти давай, іди звідси. Й Ірина сказала, що більше не любить його, Віталія. Потім плакала всю ніч, дівчата ледь заспокоїли…

– Яка ж ти нерозумна, Іринко! – нарікала баба Оля. – Він би одружився. Разом би в гуртожитку цьому жили. А тепер куди ж із дитиною?

Але Ірина пояснила, що в гуртожиток їм не можна, а проти волі його матусі вона заміж за нього йти не згодна. Ось і весь розклад…

…Наближалося Різдво, холодна, студена зима давалася взнаки. Баба Оля гряла пічку цілими днями, й воду гріла, щоб онуці не холодно було. А ночами ні–ні, та й заплаче: шкода їй Іринку до сліз.

А та в бабусиній товстій спідниці і кофті так і сидить цілими днями біля вікна, сумна-сумна. І далі, чим за поріг, не ходить.

А чим тут допоможеш?

…31 грудня вони готувалися зустрічати новий рік. Старий телевізор торохтів на тумбочці в кутку. У печі запікалася курочка з картоплею, соління і зранку спечений пиріг чекали свого часу.

І тут раптом почувся якийсь шум за вікном, метушня, гучні голоси.

Баба Оля вийшла на ґанок й очі витріщили від побаченого! До будинку під’їхала якась така машина, яких у їхньому селі зроду не бачили… Великий червоний джип.

З машини вийшла якась солідна пара і почала озиратися на всі боки.

А з ними чоловік молодий, гарний, високий… І всі одразу до неї на подвір’я!

Баба Оля не розуміла, що це таке коїться.

– Ану-но, де тут наша невісточка заховалася?! – гукнув старший чоловік.

А пані з ним очі хустинкою витирає.

Молодий красень їх обігнав, привітався з бабою Олею і одразу в хату побіг. Коли всі зайшли, він уже стояв і обіймав Іринку.

Так і відсвяткували новий рік великою дружньою компанією.

Віталій пояснив, що довго шукав Ірину, поки подружка з гуртожитку нарешті не проговорилася, де її шукати. І про дитину не розповіла.

Майбутній свекор усе балагурив за столом, видний такий, балакучий.

Одягнені вони були з дружиною, як із журналу мод.

Вона нарешті підсіла до Ірині й сказала, взявши дівчину за руку:

– Вибач мені, дівчинко. Погарячкувала я тоді. Думала так, чергова подружка Віталія. А він собі місця не знаходив. І від Олега, чоловіка мого, ох я наслухалася за це все… Збирайся, дочко. Додому поїдемо…

Так і вирішилася доля Ірини. А баба Оля до сліз була рада щастю онучки!

– Батькам хоч подзвони! – гукнула вона їй у дорогу, тричі перехрестивши, на що Віталій відповів:

– Не хвилюйтеся, бабусю. Ми всі разом подзвонимо. А до вас влітку з малюком приїдемо!

Чекайте гостей!

КІНЕЦЬ.