Ігор, молодий медик, і його мати, Єлизавета Василівна, переїхали до маленького містечка, залишивши позаду життя, повне труднощів та зради, у великому мегаполісі. Незабаром їхнє життя перетнулося з літньою парою, Федором та його дружиною, яких не помічали власні діти.

Ігор та Єлизавета, рухомі співчуттям, стали допомагати людям похилого віку в їх повсякденних потребах. Літнє подружжя, оцінивши їхню доброту, заповіли Ігорю та Єлизаветі свою квартиру.

Однак цей щедрий вчинок обернувся для Ігоря юридичним кошмаром , коли через кілька років діти покійної пари, обурені заповітом, звинуватили його в шахрайстві.

Поки Ігор перебував під вартою під час слідства, Єлизавета переживала через ситуацію із сином.

Справа прийняла новий оборот, коли Ганна, ще одна сусідка, дала свідчення в суді про безкорисливу турботу Ігоря та Єлизавети про літню пару. Її свідчення, а також знайдена записка від покійного Федора прояснили ситуацію,

внаслідок чого звинувачення з Ігоря було знято. У результаті Ігор та його мати переїхали до залишеної їм квартири, а на заощаджені гроші встановили пам’ятники Федору та його дружині.

Ця історія висвітлила для багатьох сумну реальність того, що люди похилого віку часто стають другорядними по відношенню до інтересів своїх дітей, про яких пам’ятають тільки через спадщину.

Але справжня цінність полягає у коханні та повазі, а не в матеріальних благах.

КІНЕЦЬ.