Син уже давно живе окремо від нас у місті, ми з чоловіком та його батьками у районному центрі. Відстань всього 100 кілометрів, але сина та його родину, бачимо рідко, невістка так вирішила.

Вони живуть разом із її мамою і збирають гроші на своє окреме житло. Невістці у нас не подобається, хоча ми живемо не в глухому селі і у нас є і лазня, і гаряча вода, всі зручності не у дворі, але правда, є і маленький город у 10 соток, на якому ми вирощуємо все не тільки для себе але для них.

Але коли вони приїжджають, ми не просимо їх допомагати, все робимо самі, вони, щоправда, не горять бажанням це робити. Поки справляємось самі, хочемо лише частіше бачити внучку, але як тільки зателефоную синові і попрошу приїхати, привезти дитину, завжди чую, що вони не можуть витрачати гроші постійно на поїздки до нас, бо хочуть швидше купити квартиру.

Але нещодавно була у них відпустка, і я таки вмовила сина приїхати хоч на тиждень, у них залишиться ще майже три тижні, тож зможуть відпочити і на морі.

Мої свекор і свекруха вже старенькі, це їхній єдиний онук, якого вони чекали, дуже люблять і нудьгують за ним, і тому я так і прошу їздити частіше, хоч би заради них. Вони приїхали, але весь цей час невістка завжди всім незадоволена, чую, що сваряться між собою, тож їй не хочеться бути з нами.

Постійно і мені зауважує, то не тим онучку нагодувала, каже, що я балую її і те, що я готую, сама теж не їсть, купує собі щось там у магазині, і ніяк не дочекається від’їзду. Нам усім дуже прикро, ми не заслужили такого відношення, але мовчимо, бо перестануть їздити зовсім, син у всьому їй поступається і слухається.

Але перед їхнім від’їздом мій чоловік вирішив сказати, що ми теж зібрали їм деяку суму грошей на квартиру і нехай скажуть, коли ці гроші їм будуть потрібні. Невістка одразу ж піддобріла, навіть допомогла прибрати зі столу та помила посуд.

Прощаючись усіх перецілувала, обіцяла їздити частіше, запрошувала до себе в гості, говорила, що її мама теж буде рада нас бачити. Здається, що все налагодилося, ми маємо бути задоволені, але щось у душі заважає радіти по-справжньому, якийсь осад від цього залишився. З чого б це?

КІНЕЦЬ.