-Ну, що сидиш? Сидячи дома чоловіка не знайдеш. Он, виставка якась в місті до нас приїхала. Сходила б.

-Мамо, а чи не ти мені казала колись, що всілякі митці всі бідні і в чоловіки не годяться? – сказала Ірина.

-Казала, коли тобі вісімнадцять було, коли ти на сусіда нашого заглядалася. І що? Скажеш, була не права? Он яку картину тобі подарував. Тільки гульбанить тепер твій невизнаний талант.

Іра зітхнула. І не посперечаєшся…

-Розумні люди ходять на виставки. Сходи, покрутися там… На людей подивися, себе покажи…

-І на аркуші «Шукаю чоловіка!» напиши, – додала Ірина.

-Ну, і сиди вдома, – мама відвернулася до сковорідки на плиті, й почала швидко помішувати в ній картоплю, стукаючи лопаткою. – Так і не дочекаюся я внуків.

-Так треба було ще дітей народжувати. Швидше б онуків дочекалася, – сказала їй Ірина.

-А я тобі про що? Тобі скільки років? За тридцять вже. Я хоч тебе встигла народити. Годинник цокає, річки біжать. Жіночий вік короткий. Он Світлана, твоя шкільна подруга, вдруге вже заміж вийшла. Другу дитинку має. А Ліза? Старший син у школу пішов, другому три скоро буде…

-Все! Досить! Кожен день одне й теж, – Ірина встала і стрімко вийшла з кухні, не дослухавши матір.

-Ти куди зібралася на ніч? – мама з ложкою в руках визирнула з кухні.

-Чоловіка шукати, – заявила Ірина, намотуючи шарф.

-І не дивись на мене так, – не обертаючись, гукнула Ірина. – Не треба було свого часу насідати. Ти хотіла б, щоб я як Світлана, раз на сезон чоловіків міняла? Так, мамо?

-Та ну тебе, – сказала мати. – Ну, як з тобою розмовляти? Я ж, як краще хочу. Не стане мене, одна залишишся…

-Скільки пам’ятаю себе, стільки ти й збиралася на той світ… Мамо, я ж доросла. Сама вирішу, що мені робити і як жити. Ось ти заміжня була, і що? Одна мене виховувала. Ось піду та й знайду чоловіка. Буде тобі онук, – бурчала Ірина, натягуючи шкіряні рукавички.

Мати стояла з відкритим ротом і кліпала очима, дивлячись на дочку. Ірині стало її шкода.

-Розслабся. До Лізи я зайду, давно не була. У тебе там щось смаженим чути, – уже м’яким тоном сказала вона.

Мама сплеснула руками і кинулася на кухню, а Ірина швидко вийшла з квартири.

-І куди? – думала вона, спускаючись сходами.

– А що, може, і справді, до Лізи зайти? Подивитись на її сімейне щастя? Не гуляти ж вулицями в холод.

Надворі був холодний осінній дощик. Іра поправила шарф і спустилася з ґанку біля під’їзду.

У світлі вуличних ліхтарів виблискував мокрий асфальт.

Тільки-но вийшла з двору, як порив вітру підняв поділ пальта. Ірина поспішила на зупинку.

Людей у маршрутці було багато. Ніхто не хотів іти пішки по такій погоді. Не доїжджаючи одну зупинку до будинку Лізи, Ірина вийшла. Погано йти у гості, де є діти, без подарунків.

Вона зайшла в магазин і купила два шоколадні яйця з іграшкою всередині, фруктів і банку кави.

Минулого разу, коли вона була у подруги, кава закінчилася. Ліза ще сидить із молодшим удома, не працює, грошей не вистачає…

Ліза відчинила двері і одразу кинулася обійматися. За поділ пальта Ірину смикав Ігорчик, який вибіг слідом за мамою, а старший Іванко радісно підстрибував поруч і кричав:

-Тітка Іра прийшла!

-Роздягайся. Ану, йдіть у кімнату! Іванко, веди Ігорчика, – говорила Ліза, зачиняючи двері.

Ігор заплакав, не бажаючи йти. Ірина поспішно віддала дітям подарунки, щоб ті хоч на хвилину помовчали.

-Проходь на кухню. Я борщ варю. Скоро Володька з роботи прийде… – Ліза поспішила до плити, де на каструлі підстрибувала кришка від пари.

Ліза помішувала бульйон, нарізала капусту, встигаючи говорити щось зробити старшому, і звертаючись до молодшого.

Ще й встигала розмовляти з Іриною.

-І як ти примудряєшся все робити одночасно? – здивувалася Ірина.

-Звикла. Іноді хочеться побути одній, в тиші. Але знаю, що й години без хлопців не витримаю. Виростуть, тоді й відпочину. А ти як?

-Мати виставила. Приймеш? – відповіла Ірина тихо, але Ліза почула.

-Що справді? – вона навіть перестала терти моркву і застигла з терткою в руках, здивовано дивлячись на Ірину.

-Та пожартувала я. Сама пішла. Дістала зі своїми розмовами про заміжжя. Наче це так просто. Гарні мужики на дорозі не валяються. Що зі мною не так, Лізо? Начебто ж гарна, а не виходить познайомитися…

-А ну тебе! – полегшено видихнули Ліза. – Ти гарна, Іринко, ти дуже розумна. І гарна. Чоловіки таких цураються. Я завжди тобі заздрила. Виставка відкрилася у нас, мистецька…

-Ага. Потрібно обов’язково сходити, подивитися людей, себе показати. Покручусь з розумним виглядом там, дивись, і познайомлюся з кимось. Мати щойно мене туди посилала. І ти туди ж, – роздратовано сказала Ірина.

Подруги подивилися одна на одну і весело засміялися.

-Ой, щось тихо стало, – раптом схаменулась Ліза, що не чула дітей, і кинулася в кімнату.

-Шоколад їдять і граються, – сказала вона, повернувшись на кухню до Ірини. – Слухай, у Володьки на роботі новий начальник. Саме те, що потрібно. Весь із себе, такий симпатичний, імпозантний, – Ліза покрутила у повітрі ложкою. – Зараз Володька прийде, дізнаємося, одружений він, чи ні.

-Ні, Лізо, – різко зупинила подругу Ірина. – Вдома мати спокою не дає, прийшла до подруги, і та пропонує нареченого мені знайти. Сама крутишся і мені такого ж бажаєш?

-Іринко, вибач, – сказав Ліза винувато. – Я ж як краще хотіла…

-Піду я, – Ірина встала з-за столу.

-Іринко, ти образилася? Ну, куди ж ти? Зараз Володька прийде. Він запитував у мене, чому ти не заходиш… Будемо вечеряти.

-Я не образилася, Лізо. Просто справді пора. Вже пізно. – Ірина вийшла у коридор і почала одягатися.

-Мамі привіт передавай. Не зникай, заходь. Іринко, не ображайся на мене, – Ліза винно ловила погляд Ірини.

-Передам, прийду, не ображаюся, – Ірина посміхнулася, обійняла подругу, поцілувала в щоку і вийшла з квартири.

Коли за спиною зачинилися двері, посмішка зійшла з обличчя Ірини. Поки сиділа у Лізи, дощ припинився, вітер теж стих.

Ірина пішла пішки, намагаючись обминати калюжі, що блищали в світлі ліхтарів. Куди ж тепер? Згаяти час у кіно? Знайомих можна зустріти. А вона сама. Розмови підуть.

Ірина підійшла до будинку. Вона глянула на вікна – в кімнаті було світло. Значить, мати дивиться телевізор. Іра сіла на лавку, щоб трохи заспокоїтись.

Маму Ірина любила і шкодувала. Коли Ірині було вісім – не стало батька.
Мама народила Ірину пізно. Робила все, щоб донька вивчилася, піднялася.

Ратпом Ірина почула поряд нерівні кроки. Щойно вона встигла встати з лавки, як на лавку сів чоловік.

Від нього пахло дорогим одеколоном. А ще він явно десь гульбанив. Вона глянула на чоловіка, хотіла піти, але він раптом заплакав.

-Що таке? Що з вами, – схаменулась Ірина. – Може швидку? – неспокійно запитала вона.

Чоловік сказав щось незрозуміле.

-Гульвіса, – розчаровано подумала Ірина.

Але навіть у тьмяному світлі з вікон, вона бачила, що він добре одягнений.

-Домашній, – сказала б бабуся. Може, йому потрібна допомога?

Чоловік хитнувся. Ірина підійшла і притримала його за плече. Він опустив руки і подивився на неї здивовано.

-Я просто тримаю вас. Брудно ж. Може, таки швидку?

-Не треба, – спокійним голосом сказав чоловік.

Ірина про всяк випадок зробила крок назад.

-Не раджу вам тут сидіти. Ідіть додому, – сказала вона і попрямувала у під’їзд.

-Йти треба. Чого з ним розмовляти? Хто зна, що в нього на думці…

-Зачекайте! – гукнув її чоловік. – Скажіть, а це яка вулиця?

-Садова, – вона не стала називати номер будинку. – Заблукали? Чи не пам’ятаєте, де і з ким були? – єхидно запитала вона.

-А ви недобра якась, – сказав чоловік. – І гарна. Викличте мені таксі, будь ласка. Я телефон, здається, забув. Або загубив.

-А вам більше нічого не потрібно? – розізлилась Ірина, але телефон із сумочки дістала, набрала номер таксі та передала слухавку чоловікові.

-Зовсім вже я виробляю. Телефон віддала. Зараз втече з ним… – думала жінка.

Але чоловік не втік.

-А який номер? – запитав він, кивнувши на будинок за спиною Ірини.

-Двадцять п’ять, – неохоче відповіла Ірина.

Вона чекала, коли він віддасть їй мобільник.

-А ви чого ночами ходите? – запитав чоловік, віддаючи телефон.

-Вам яке діло? Взагалі-то я додому йду.

-Та не зліться. Просто одна, і вночі… А я не міг сидіти вдома. Я не гульбаню. А тут… Розумієте, дружина забрала доньку і поїхала в Америку, – засмучено розповідав він.

-Навіщо ви переді мною виправдовуєтесь? Якби не гульбанили, не поїхала б дружина.

-Дуже багато ви розумієте. Заведіть чоловіка і повчайте його. Я не гульбаню. Сказав же, що засмутився.

-Зрозуміло. Чекайте таксі, а я пішла. До чоловіка, – додала Ірина.

Чоловік не гукнув її…

…Мама сиділа перед телевізором.

-Нарешті. А я вже Лізі зателефонувала. Вона сказала, що ти давно пішла, а тебе нема й нема, – пробурчала мама.

-Мамо, мені не п’ятнадцять років. Не треба шукати мене, – втомлено і роздратовано сказала Ірина.

-Для мене ти, як і раніше, дитина. – Мама уважно подивилася на дочку.

-Дитина спати хоче, – сказала Ірина і пішла у свою кімнату.

Наступного дня Ірина сиділа на кухні, їла котлетки, і думала, що робити на вихідних.

Раптом у двері подзвонили. Мама пішла відчиняти. Ірини почула чоловічий голос, а невдовзі на кухню зайшла мама з букетом квітів!

Ірина нахилилася і постаралася роздивитись, хто стоїть у неї за спиною. Мама відійшла в сторону й Ірина побачила усміхненого чоловіка.

-До тебе гість, Іринко, – єлейним голоском сказала мама.

-Ви до мене? – Ірина здивовано встала з-за столу.

Вона придивилась до чоловіка і ахнула.

-До вас. Я запитав жінку у дворі, де живе найкрасивіша дівчина в під’їзді. І вона назвала номер вашої квартири.

-А, це Марійка з п’ятого поверху, – здогадалася мама.

Вона поставила квіти у вазу і наливала в неї воду з-під крана.

-А, ви той, від якого дружина втекла в Америку? – розчаровано запитала Ірина.

-Так, – підтвердив чоловік. – Приїхав по машину, вирішив зайти, подякувати.

-За що? – щиро здивувалася Ірина.

-Не кожна дівчина вночі віддасть свій телефон незнайомому чоловікові.

-У вас і машина є? Чого ж таксі викликали? – Ірина демонстративно пропустила його слова.

-Недобре було. Переживав, що не впораюся, – виправдовувався чоловік. Мене Олександр звуть. А вас?

-Це добре, що ви не їхали, Олександре, – схвально зауважила мама. – А ось, що гульбаните, то це погано. Ірині бабуся ще казала, що якщо терпіти не можеш гульвіс, то обов’язково за такого і заміж вийдеш. Правда, Іринко? – мама застигла і часто закліпала очима.

-Я не гульбаню. Справді. Просто вчора…

Ірині починало все це набридати. І мама дивилася на неї, наче говорила:

-Не стидайся. Сама доля привела його до нас. Брати треба. Пристойний, розлучений, з машиною…

-А чого ми стоїмо? Чай гарячий, сирники щойно посмажила, – заметушилася мама.

-Мамо! – спробувала зупинити її Ірина.

Але гість уже сів за стіл, потираючи руки.

-Давно не їв сирників.

Ірина теж сіла за стіл. Не наважилася залишити гостя наодинці з мамою. Щоб вона не наговорила чогось зайвого.

-А що ви збираєтесь робити? У сенсі, як проводите вихідні? – з повним ротом запитав в Ірини Олександр.

-Вдома сидіти зібралася… – осудливо глянувши на дочку, відповіла за неї мама.

-Мамо! – знову зупинила її Ірина.

-Знаєте, тут виставка до нас в які роки приїхала якась…

-Ви що ж, ще й знавець живопису? – Ірина підвела здивовано брову.

-Трохи розуміюсь, – підтвердив Олександр. – Я у художній школі вчився в дитинстві. Дещо пам’ятаю.

-І треба вам усім ця виставка, – пробурмотіла вона.

-Від долі не втечеш, – сказала мама і багатозначно подивилася на Ірину.

Олександр спостерігав за ними, нічого не розуміючи.

-Ну то що, ходімо? – запитав він. – Дякую вам за сирники. Дуже смачні, – подякував він мамі, яка зашарілася від задоволення.

-Так я вам із собою покла…

-Мамо! – зупинила її Ірина. – Ну, що з вами робити? Ходімо на виставку, – зітхнувши, погодилася Ірина.

Її хотілося відвести несподіваного гостя від мами, а то не тільки сирники йому дасть з собою, шкодуючи, а й ночувати залишить…

…Через три місяці Ірина стала дружиною Олександра. А ще через рік у них народилася донька.

Зрештою, мама Ірини дочекалася внучечку…

Отак Ірина й знайшла чоловіка. Надворі, вночі… Майже на дорозі.

Так що не сидіть вдома, любі жінки. І не відсторонюйтесь від чоловіків, які трохи погуляли, на вулиці. А раптом це ваша доля?