Ми з Семеном були разом уже два роки, але іноді між нами спалахували суперечки через дрібниці. Один із таких конфліктів виявився вирішальним. Той день розпочався як завжди.

Я прийшла з роботи втомлена, але загалом задоволена. Увечері, коли ми сиділи на кухні, Семен раптом сказав: «Не могла б ти помити посуд увечері?» Ці слова несподівано зачепили мене.

Мені завжди було неприємно, коли мною командують , і на той момент я відчула себе як на взводі. «Знаєш, я не люблю, коли мною командують! Я й сама збиралася це робити,

але тепер через твої слова мені перехотілося», – різко відповіла я. Семен виглядав здивованим. «Я не хотів командувати, просто нагадав.

Не треба так реагувати на кожне моє слово», – відповів він. Але я вже була дуже розлючена, щоб слухати його. Слова переросли у крики, а крики у мовчання.

Ми так сильно посварилися через таку дрібницю, що не змогли знайти шляхи примирення. Тієї ночі я зібрала свої речі і поїхала до подруги. Семен спробував мене зупинити, але я була непохитна. «Ти завжди так реагуєш на все!

Це неможливо виносити!», – крикнув він мені слідом. Я пішла, не обернувшись. Наступного дня ми обоє зрозуміли, що наші стосунки скінчилися.

Сварка через посуд стала останньою краплею. З того часу я часто замислююся над тим вечором. Як багато означає вміння слухати і не давати емоціям взяти гору.

Можливо, якби я була більш терпимою, ми б змогли зберегти наші стосунки.

Як би там не було, цей досвід навчив мене цінувати спокій та порозуміння у стосунках.

КІНЕЦЬ.