Від селища нашого, до міста кілька кілометрів. Автобуси ходять рідко і з перебоями, тому беру іноді попутників, по доброті душевній. Є у нас поворот такий, де стало традицією ловити попутну машину. Там я і підібрав одну дівчину.

Сіла вона на переднє сидіння, поруч зі мною, і по обличчю видно було що настрій у неї зовсім кепський. Видно одразу сталося щось в житті погане, або має трапиться …

Основну дорогу, за ніч сильно замело снігом, тому вирішив трохи зрізати і проїхати через ферму. Там з ранку пройшли робочі машини, тому залишилася колія. Звернув, і через метрів 200, застрягли ми в снігу …

Вийшов, подивився, посварився сам на себе. Зрозумів, що сам витягти не зможу, повернувся назад за кермо.

– Ми застрягли конкретно – кажу я попутниці, – машину глушити не буду, ви тут посидьте в теплі, а я спробую трактор на дорозі зловити, добре?

– Мені все одно – відсторонено знизала плечима вона – Я нікуди не поспішаю …

– Зрозуміло – зітхнув я, – а куди прямуєте?

– У лікарню…

– Сталося щось? – вирішив нарешті з’ясувати чому вона така сумна – Сильно хворієте?

– Ні – похитала головою вона – Дитинку чекаю я, а коханого мого не стало…

Батьки відправили до лікаря, сказали, що годувати не будуть мене з дитиною …

– Мда, – я уткнувся поглядом в кермо.

– Невесела історія у вас …

Тут вона не витримала і заплакала …

Я аж розгубився …

Почав втішати її, заспокоювати.

Пообіцяв, що все буде добре.

Коли вона трохи заспокоїлася, пішов до дороги і зловив вантажівку, яка машину нам витягла.

Виїхали назад на дорогу, я зупинився на роздоріжжі, трохи подумав, і повернув назад до селища.

– Куди ми їдемо? – все так само байдуже, запитала вона.

– Додому їдемо … Додому …

Привіз її до себе. Відпоїв чаєм.

Залишилася жити зі мною, навіть сперечатися не стала.

Тепер вже втрьох живемо.

Все у нас добре.

Я ж їй обіцяв, там в машині.

КІНЕЦЬ.