Із чоловіком живемо близько трьох років. І всі ці роки при найменшій сварці він каже мені: «Іди з мого дому!».

Далі вибачається, але потім із періодичністю 1-2 рази на рік знову чую подібне. Час іде, вже дитина з’явилася, днями ситуація повторилася знову.

Посварилися через мою свекруху, вона зателефонувала, питає, чому не приїжджаємо, каже: «ти налаштовуєш мого сина проти мене, тобі щось не подобається, то й скажи». Я, можливо, теж відповіла трохи голосніше, ніж звичайно, сказала, що не маю ніякого відношення до сказаного.

Свекруха відразу зателефонувала чоловікові і по-своєму все сказала, як їй треба було, звичайно ж. Тут чоловік увірвався на обіді додому, забрав мою сумку з документами, смартфон, ключі, та ще щось там і каже: «Іди, мені набридло все».

Я вдала, що йду. Тут чоловік підбіг і відриває майже капюшон, зриває пуховик і шапку, далі каже: «без нічого підеш, йди». Тут я розсердилася і кажу йому: «Сам йди, я в декреті з твоєю ж дитиною, нікуди не піду, це будинок дитини теж, де дитина, там і я буду!».

Далі пішла на кухню і зайнялася своїми справами. Боляче, серце так стислося, ковтати теж боляче, кому, сльози стримала, трималася щосили. Руки на механічно щось різали, солили, смажили.

У душі щось розумію, що так більше продовжуватися не може, щоразу женуть при сварці. Іти нікуди поки що, на жаль, батьки живуть дуже скромно, з ними брат із дружиною та двома дітьми ще, всі накопичують на своє житло.

Швидше за все цим і користується мій чоловік, бачить, спеціально робить, маніпулювати бачити хоче мною. Знає, що мені нікуди йти.

КІНЕЦЬ.