Марина прокинулася раніше за будильник. День сьогодні непростий – її чоловік Микола йде на співбесіду.

У п’ятницю вони були на ювілеї у родича Марини – Віктора Даниловича.

Дядько Віктор великий начальник і просто приємна людина.

До всіх гостей цього вечора він підійшов, поговорив, дізнався в кого як справи і чи не потрібна допомога.

Віктор Данилович завжди допомагатиме рідним, добре, коли в рідні є такі люди, на них все тримається.

Підійшов дядько Віктор і до Марини з Миколою.

– Ну що, племінничко, як життя? Виглядаєш чарівно, Миколо, привіт, любий! – дядько міцно потис руку Миколі. – Як діти, як робота?

Дядько Віктор завжди розпитував докладно і відповідь слухав уважно.

На його запитання про зарплату Микола трохи зам’явся, потім почав говорити, що в них колектив згуртований, новий проєкт цікавий.

Але дядько Віктор Миколу акуратно зупинив:

– Миколо, любий, я давно зрозумів, що ти хлопець розумний, грамотний, роботу знаєш, але щось зарплата тебе не варта, хочу сказати! Ану-но зайди до мене наступного тижня, подумаємо, ми тут нову структуру відкриваємо – центр проєктування, нам знаючі люди ой як потрібні!

Потім ще про щось побалакали, дядько Віктор насамкінець анекдот розповів – він був давній любитель анекдотів…

Давним давно, коли він ще зовсім молодий, його всі обступали: – Ану-но, Вікторе, загни анекдот, чи фразочку!

І дядько Віктор видавав черговий перл…

Згадуючи ювілей, Марина думала, що це великий успіх – запрошення від дядька Віктора на хороше місце.

Микола її і справді чудовий спеціаліст, профі у своїй справі, досвідчений.

Вона це знала не з чуток, вони раніше разом працювали.

Марина тоді була одружена з іншим. І в неї син Андрій ще маленький був.

Колишній її чоловік Тарас вічно мотався по відрядженнях, а Марина одна крутилася, як могла – бабусі й дідусі далеко живуть, приїжджають до них рідко.

Микола був її начальником.

Неодружений, захоплений своєю роботою, але Марину розумів, відпускав раніше по сина в садок.

Та й взагалі Марина завжди відчувала, що вона йому подобається, хоч Микола це намагався приховувати.

Якось їй зателефонували з садка, що Андрійко заслаб. Микола Іванович одразу помітив, як Марина на обличчі змінилася.

А як дізнався, що з сином трапилося, зголосився допомогти.

Вони з Миколою на його машині заїхали в садок по Андрійка, потім у лікарню. Андрійку зробили процедури і Микола підвіз до квартири.

Добре, що Микола одразу пішов, ох би Марина перед ним зганьбилася…

Андрійка вона поклала в його кімнаті.

І тільки тоді зрозуміла, що вдома хтось є!

З їхньої кімнати вийшов її чоловік Тарас. І він був не один!

А з якоюсь жінкою!

Марина не розуміла, що відбувається.

– Ой, Марино, а ми тут заїхали по документи з колегою, раніше приїхали і треба було все вирішити, до речі познайомтеся – Наталя, а це моя дружина Марина.

Тарас говорив діловито, але з його погляду і з усмішки Наталі, Марина одразу все зрозуміла…

Вона й раніше здогадувалася, що у чоловіка роман, були деякі ознаки.

Сварок влаштовувати вона не стала – не той характер. Тарас теж не став відмовлятися, розлучилися без претензій.

Але Микола, дізнавшись незабаром, що Марина розлучена, одразу взявся до справи…

Вона навіть не очікувала такого, треба ж, як Микола себе стримував, знаючи, що вона одружена!

Ця порядність додала йому плюсів в очах Марини, а через пів року вона здалася.

Хоча після розлучення була в неї думка, що вона більше заміж ні за що не піде! Ну їх ці заміжжя, не хочеться знову на ті ж граблі наступати.

А віра у чоловіків в Марини тоді була на нулі.

Але Микола виявився не таким, як усі. Марина й не думала, що бувають такі чоловіки!

Ну як у кіно, Микола на все для своєї тепер уже дружини Мариночки, був готовий.

Батьки його жили за містом. І коли вони ще до весілля до них приїхали знайомитись, мати спочатку й не зрозуміла, подумала, що Марина зовсім молоденька.

Розчулено на неї дивилася.

– І що ж ти, дитинко, худенька така? Ти їж, все домашнє, з городу. А ви, значить, на роботі з Миколою познайомилися? Слава Богу, а то вже ми думали він ніколи не одружиться, адже він у нас такий, йому особливу тільки давай!

А потім мати, коли дізналася, що Марина розлучена та ще й з дитиною, то трохи розгубилася.

По очах було видно, бо ані слова не сказала, а очі розгублені.

І на батька дивиться, а той теж примовк.

Трохи згодом Марина чула, як батько Миколі тихо сказав:

– Ну що ж ти, синку, не зміг знайти собі, щоб до тебе в неї не було? Так воно краще було б, ти ж і сам такий – однолюб, у нас у роду всі такі!

Микола ж тихо батькові відповів:

– Тату, вона така і є, я певен. Не пощастило їй, помилилася вона в першому чоловікові, так що ж тепер робити? Вона найкраща, я це точно знаю!

Марині навіть незручно стало, що вона почула цю розмову. І вона вдала, що й не чула нічого, і правильно вчинила…

Бо Марія Петрівна та Іван Васильович свою розгубленість швидко подолали.

А коли Марина Андрійка до них привезла знайомитись, і зовсім розтанули!

Іван Васильович одразу ж кинувся ялинку прикрашати, адже Різдво на носі!

Іграшки дістав старі, а там і машинки, і купа всього, Андрій був у захваті.

А Іван Васильович і сам, як дитина, посмішка розчулена.

– Ну що, хлопче, давай дідові іграшки! Хто не дід? А хто ж я ще, хлопчик, чи що?

Андрійко сміється:

– Дід ти, дід новий!

Мати розвеселилася:

– Ох і рік новий в нас, навіть дід став новий!

І тут вона пиріжки задумала приготувати. Марина їй допомагати пішла.

А що за дивовижне тісто виявилось у Марії Петрівни – тонке, пишне, легке, повітряне.

У неї і в домі все таке, і вона сама – пишна і якась легка, спритна.

І подушки пухові в накрохмалених тонких білих наволочках – повітряні.

І чашки на стіл поставила дорогі, тонкі, порцелянові.

Нічого не шкодувала і не шкодує Марія Петрівна, Марина тут же й забула те, швидко сказане і нею випадково почуте.

І взагалі забула минуле життя, бо зрозуміла – ось воно, справжнє.

Потім у них із Миколою ще двоє діток народилося – Ірина й Максимчик.

Але Марина ніколи не відчувала, щоб Андрійка чужим вважали.

Якщо чесно, то вона сама забувала, що в Андрія був інший тато. Андрій – старший, улюблений онук у Марії Петрівни та Івана Васильовича. Улюблений, як і Іринка й Максимчик, а як же ж іще?

Чоловіком своїм Марина завжди пишалася – Микола тепер начальник відділу, всі його поважають.

Хоча, за нинішніх часів для його рівня зарплата, звісно, замала. Тим більше, що після народження третьої дитини – Максимчика, Марина пішла на роботу простішу, на пів дня, бо ж у них троє дітей!

Тож пропозиція Віктора Даниловича, її дядька Віктора, була дуже доречною.

Приблизно в два рази вища зарплата, та ще й перспективи зростання, мабуть непогані!

Щоправда Марину бентежило щось в глибині душі, але вона відкинула ці думки…

А як же ж інші?

Пробивають собі дорогу, звісно ж нічого нізвідки не візьметься.

Вранці Микола співав, мав чудовий настрій. У новому костюмі, сорочці й модній краватці він дуже стильно виглядав.

– Успіху тобі, дядьку Віктору привіт! – Марина ще раз його оглянула й поцілувала.

Їй теж треба Максима в садок відвести. Андрій з Іриною вже школярі, самі збираються.

А до десятої їй на роботу – до третьої години, на пів ставки.

Потім Іринку зі школи забрати, нагодувати, потім Андрій прийде. Його теж нагодувати, уроки перевірити і в садок по Максима.

Потім вечерю приготувати, та й Микола вже зазвичай з роботи приїжджає. Продукти на ньому.

Того вечора Марина чекала Миколу з особливим нетерпінням – що ж дядько йому запропонує?

Керувати хлопцями, з якими майже все життя пліч-о-пліч – це одне. А нова посада в крутій фірмі дядька – це ж зовсім інше. Це вищий рівень.

Хоча, чесно кажучи, Марина великих грошей побоювалася.

Мама її завжди казала, що великі гроші ніколи просто так не дістаються. Або роботи буде безліч, і вони з дітьми Миколу майже не бачитимуть. Або ще щось бозна-що…

Тривожно було від цих думок Марині.

Хоча, з іншого боку, це ж рідний дядько Віктор запропонував. Він же ж не може запропонувати щось погане?

Увечері прийшов з роботи Микола. Кинув на пуфик свою сумку, куртку почепив, посміхнувся.

– Марино, ти знаєш… Я напевно не піду на цю роботу. Ти не ображайся, зарплата там і справді висока, не в два, а навіть рази в три вища за мою. Та ще й премії. Але я так не хочу…

– А що таке, Миколо?! Щось не так?!

– Та розумієш, ну як тобі сказати? Ну не цікаво це, не моє… Ми краще замовлення того багатія відпрацюємо, пам’ятаєш?

Ну я тобі місяць тому розповідав, що нам приватні проєкти запропонували. Один багатий чоловік будинок хотів дорогий спроєктувати.

Проєкт дуже дорогий, не типовий, а індивідуальний. Ми тоді відмовилися – мороки багато, погоджень, на місце треба виїжджати. А тепер ми з хлопцями подумали – це жива робота, треба погоджуватися.

А те, що Віктор Данилович мені запропонував – це не моє…

На цю нову роботу набрали всяких дружин і кумів. І треба просто контролювати виконання розпоряджень від керівництва. Не дуже зрозуміло, звідки там такі зарплати, от я й відмовився.

Чемно твоєму дядьку Віктору Даниловичу подякував, сказав, що я на такому високому рівні не працював ніколи. І переживаю, що підведу його, не впораюся, немає досвіду у таких справах! Дядько твій дуже здивувався і побажав мені успіху.

Але, знаєш, нічого просто так не буває. Мене розмова з дядьком Віктором аж струснула.

Я збоку на свою роботу подивився і зрозумів, що ми трохи засиділися. Загалом завтра договори нові укладатимемо, треба займатися тим, що добре вмієш. Тоді й толк буде. А не гнатися за примарними сумнівними доходами!

Марина полегшено видихнула – наче камінь з душі. Її і саму ця пропозицію дядька Віктора чимось напружувала.

…Микола з новим ентузіазмом взявся за стару роботу. Відділ розширив, працівників ще набрав і займається потрібною справою.

Замовлень у них тепер багато, але гроші – це чесно зароблені за добре зроблену роботу.

А у дядька Віктору із новою структурою щось не пішло.

Тож Микола й Марина раді, що не вплуталися в цю якусь сумнівну справу.

– Марино, ти не ображаєшся? Просто знаєш, що я зрозумів? Знаєш, Маринко, кожному своє! Ось одним можна по краю ходити, ну як наш дядько Віктор.

При цьому я не кажу, що він щось таке погане робить, але для мене це на межі.

Я зображати роботу не вмію, ну що вдієш? А ось на своєму місці, своєю справою займатися – це правильно!

– Та я теж так само думаю! Хто на що вчився, там і згодився! – погодилася Марина.

Вона була рада, що чоловік не втратив себе, а думки про зміну роботи його до нових ідей підштовхнули.

…Дядько Віктор на черговій зустрічі родичів підійшов і Миколі руку потис,

– Поважаю тебе, міцний мужик, з професії не пішов!

І пішов з родичами спілкуватися і допомогу пропонувати.

Ось така людина, Віктор Данилович.

Значить, кожному своє у цьому світі…

КІНЕЦЬ.