Сестра нещодавно переді мною вибачилася, що нерви мені мотала через нашу матір. Краще пізно, ніж ніколи, звісно. Тепер сестра сама пожила поряд з мамою, перейнялася спілкуванням з нею, і в неї виникло інше питання – як я примудряюся так довго з нею поряд жити.

Наша мама – примхлива і дуже розпещена жінка, чий характер із роками стає лише гіршим. Мабуть, не всіх вік приводить у рівновагу із собою. Колись вона вивчилася на актрису, але особливої кар’єри не вийшло, за фахом вона відпрацювала лише років п’ять, натомість тепер натхненно відривається, влаштовуючи рідним цілі вистави. Шкода тільки, що сюжет той самий.

Як я вже говорила, мама у нас актриса за професією, та й за покликанням, звичайно. Навіть працювала в місцевому театрі, щоправда, лише років п’ять, доки не пішла у перший декрет. А там одразу і другий, загалом, до театру мама повернулася не скоро.

Змінився і склад, і режисер, який маму у головних ролях не бачив, а на другорядні вона не погоджувалася.

Гострої потреби грошей у нас в сім’ї не було принаймні я цього не пам’ятаю. Тато добре заробляв, тож необхідності працювати у мами не було, але й удома вона сидіти не хотіла. Почала вести якийсь театральний гурток, а потім навіть відучилася на педагога, щоб працювати з дітьми.

Але все життя людині не вистачало драми. Тато в нас був дуже спокійна і врівноважена людина, з ним не посваришся, хоча мама дуже старалася, а коли зрозуміла, що безглуздо, почала відриватися на тих, хто довкола.

Діставалося нам із сестрою, сусідам, колегам, продавцям, перукарям, таксистам – мама скрізь знаходила привід для істерики та скандалу. Робила вона це із захопленням, заламуючи руки, кричала, приймаючи ефектні пози.

– Господи, ну за що ти караєш мене? Що, що я зробила, де згрішила? – ридала мама над моїм щоденником, у якому красувалася трійка з алгебри. Лише трійка, але ридань було стільки, ніби її на розстріл через це поведуть.

-Дорогенька, не треба давати мені решту такими дрібними грошима, я ж не на паперті стояла! – обурювалася вона в автобусі, поки бідолашна кондукторка відраховувала їй решту з двохсот гривень.

– Це неподобство! Звідки такі ціни? Хто зніс ці яйця, я питаю вас? – Діставала мама продавців у магазині, хоч чудово розуміла, що ціну ставлять не вони.

Мені завжди було дуже складно кудись із нею ходити, надто багато негативної уваги мама до себе привертала. Іноді хотілося згоріти з сорому і розсипатися попелом, аби не стояти поруч, коли вона починала черговий скандал.

Сестра все це переносила набагато легше та простіше, я їй у цьому плані заздрила. Воно й зрозуміло було, сестра вдома мало з’являлася. Вона професійно займалася спортом і майже весь час жила в якихось таборах, то на зборах, то на змаганнях. Мамині “здібності” не встигали її так дістати.

У вісімнадцять років сестра вискочила заміж за іноземця і поїхала з ним до нього. Зі спортом на той момент вона вже зав’язала через отриману травму.

Я ж залишилася з мамою та татом, закінчувати останній курс університету. Теж мріяла, що кудись переїду, але сталося не так, як гадалося – зліг тато. Від матері допомоги було мало, вона швидко втрачала самовладання, постійно плакала і більше заважала, ніж допомагала. Я почувала себе, як мати-одиначка з двома дітьми – мати, що постійно істерить, і лежачий батько.

Сестра хотіла повернутись, допомагати з батьком, але не встигла. Приїхала вже до похорону, а потім повернулася назад до чоловіка.

Мама ж залишилася на мені.

Сказати, що було складно, не сказати нічого. Мама поводилася просто огидно, влаштовуючи мені шоу для одного глядача з кожної нагоди: не так подивилася, пізно прийшла, не поцікавилася, як самопочуття, не запропонувала чаю. Рятувало лише, що вона ще працювала, хоч так перемикала увагу.

А коли я зібралася з’їжджати до свого хлопця, який у мене якимось дивом з’явився між маминими істериками, вона влаштувала показовий “інфаркт”. Хрипіла, хапалася за серце, падала, я навіть спочатку перелякалася, що насправді з серцем погано, навіть медиків викликала, але ті жодних проблем не знайшли. А потім такі концерти стали регулярними.

Заміж я таки вийшла, але з моменту мого переїзду від матері вона щодня мотає мені нерви. То в неї серце прихопило, то їй самотньо, то їй нахамили, то в неї нехороше передчуття. При цьому вона ще регулярно дзвонила моїй сестрі, щоб поскаржитися, що я її зовсім закинула. А сестра потім обурювалася вже на мене.

– Невже так складно до матері після роботи зайти? Вона ж там зовсім одна. А що як щось станеться?

– Я й так до неї дуже часто ходжу. У мене нерви не стальні. Все з нею гаразд, просто привід поскаржитися вигадала.

– Яка ж ти байдужа, – обурювалася зазвичай сестра.

Такі розмови йшли у нас років зо три. За цей час сестрі не вдалося жодного разу приїхати. А тут радісна новина – вони з чоловіком вирішили приїхати та спробувати пожити в Україні, щось там в них справи не дуже.

– Господь мої молитви почув, – витирала сльози радості мама. – Тепер хоч хтось, кому не начхати на мене, буде поруч.

Ну що я можу сказати. Сестрі вистачило двох місяців, щоб прийти до мене з вибаченнями.
– Слухай, я думала, що ти перебільшуєш, коли розповідаєш про її істерики, маніпуляції та загони. Навіть не знала, що в нас така мама.

– Та вона завжди себе так поводила, просто ти мало часу вдома проводила, не встигла перейнятися. У тебе ж то збори, то змагання, а потім заміж вийшла.

Сестра відповідно покивала головою, все ще перебуваючи під враженням від маминої поведінки. Ну, проте тепер нас двоє, отже, буде легше переносити мамин характер. Я на це дуже сподіваюсь.

КІНЕЦЬ.