Вирішили перестрахуватись, а в результаті залишилися без грошей. Подякувати за це варто мамі чоловіка, у якої зберігалися наші заощадження. Вона вирішила, що весілля доньки важливіше, ніж наша квартира, тому без сорому їх витратила, на нас же ще й образилася в результаті, що її грішми дорікнули.

Ми з чоловіком починали, як і багато молодих родин, з орендованої квартири. Грошей на своє житло ми не мали, але ми твердо вирішили це виправити. Зняли найдешевший із прийнятних варіантів, щоб не витрачати великі гроші, а самі пішли з головою у роботу.

– Зараз житло таке дороге, ви ж усю молодість на це витратите, – журилася свекруха. – А дітки колись будуть?

Дітки – це добре, ми з чоловіком хотіли дитину, навіть двох, але розмірковували, що коли підуть діти, то взагалі неможливо накопичити на щось. Витрати на дітей ми уявляли добре.

– Ні, мам, ми спочатку розберемося з житлом. А то планувати дітей у тих умовах, у яких ми живемо, це неприпустимо.
То була чиста правда. Орієнтуючись на низьку ціну і те, що у квартирі ми тільки ночуватимемо, при виборі квартир ми взяли саму непоказну. Але це половина біди. Основна проблема – це сусіди.

Колись будинок було віддано під розселення якихось бараків, тож контингент там зібрався не найвихованіший. Постійно п’яні бешкетники, якісь розбірки, приїзди поліції стали вже звичними.

Кілька разів у когось із сусідів відбувалася пожежа, тому всі документи та якісь дрібні цінності ми з чоловіком звикли тягати завжди із собою. Не хотілося прийти на згарище, і дізнатися, що втратили не тільки речі, а й всі документи.

Свекруха була в нас у гостях лише двічі, але залишилася під враженням. Більше вона до нас не ходила, і нас умовляла змінити квартиру на щось пристойніше.
– Та ви що! Здоров’я дорожче, ніж гроші, а в цьому клоповнику ви ж щодня життям ризикуєте! Тут одні карні злочинці та пияки!

– Ми вже звикли. Проте господар просить недорого, а ми можемо більше відкласти, – пояснював мамі чоловік, але вона стояла на своєму – ми даремно ризикуємо життям.

У нашому накопиченні на квартиру нам ніхто не допомагав. Зі своїми батьками я не спілкуюся вже дуже давно, є у нас певні проблеми у сім’ї. А мати чоловіка просто допомогти не могла, вона тоді довчала молодшу дочку, сестру чоловіка.

Але нам допомога і не була потрібна, ми були впевнені, що впораємося самі. І треба сказати, справлялися. За п’ять років жорсткої економії, нам вдалося накопичити достатньо грошей на покупку власної студії. Не в іпотеку, а просто за готівку.

Квартирка була невелика, з незручним відкритим плануванням, але це буде своє житло. Ми зможемо там жити та накопичувати вже на іпотеку для покупки нормальної двокімнатної квартири. За наявності свого житла, хоч би й такого, можна вже навіть подумати з приводу декрету.

Господар квартири, яку ми збиралися придбати, жив у іншому місті. Він мав якісь труднощі з приїздом, тому квартиру нам показувала його родичка. А вже на угоду він мав приїхати сам.

Квартира нам сподобалася, попри її мініатюрність та відсутність окремої кухні. Хазяїн попередив, що справу має лише з готівкою, після приїзду у нього буде дуже обмежений час на всі дії, тож попросив підготувати все необхідне заздалегідь. Точних термінів свого приїзду він позначити не міг, там це було пов’язано з його роботою. Загалом той ще квест.

Ми вирішили, що гроші з рахунку треба зняти заздалегідь, щоби потім не вийшло накладок. Нехай собі лежать готівкою. Але у себе зберігати таку суму ми не наважилися, я вже розповідала про веселих сусідів. А закон підлості у нашому житті ще ніхто не скасовував.

Тому чоловік запропонував зняти гроші та тимчасово віднести на зберігання свекрусі. Вихід ми визнали геніальним і відвезли гроші до свекрухи.

Про угоду ми не могли домовитись півтора місяця. Нас це нервувало, але господар помешкання завжди був на зв’язку, заспокоював, що нікому іншому квартиру продавати не планує. Це заспокоювало. Зрештою ми поки що нічого не втрачали.

Виявилося, що за останнім пунктом ми помилялися. Ми втратили сто п’ятдесят тисяч. Їх взяла свекруха, щоб видати заміж свою дочку, якій на останньому курсі просто не терпілося одружуватися. Причому з усіма атрибутами, на кшталт сукні, ресторану, фотографа, тамади та іншої мішури.

Дізналися ми про це, коли господар омріяної квартири сказав, що нарешті виїжджає. Слава богу, чоловік вирішив перевірити ще раз гроші. Тоді й з’ясувалося, що в нас нестача.

Після пояснення свекрухи нам навіть скандал їй влаштовувати не було коли, треба було терміново шукати гроші. Кредит так швидко нам оформити не могли, але слава богу є друзі. В борг просили у всіх, кого тільки знали, і все одно не вистачало.

Дякувати Богу, що продавець погодився зробити знижку, тому що ми так довго на нього чекали. У результаті вдалося купити квартиру, але такої радості, як має бути, ми не відчули. Ми хотіли вилізти без боргів, а тепер треба брати кредит, щоб швидко роздати гроші друзям.

Зі свекрухою ні я, ні чоловік з того часу не спілкувалися. У мене дико свербіли руки, чоловік теж знайшов би, що мамі сказати. Особливо коли ми дізналися, що вона себе ще й скривдженою в цій ситуації відчуває. Образили ми її, що грішми дорікнули.

– Рідну матір грішми дорікнути! Ти в нас єдиний чоловік у сім’ї, мав сам постаратися молодшій сестрі допомогти. А ти грошей пошкодував! Мати мало не злодійкою виставив! Та віддам я ваші гроші, виплачу кредит за навчання дочці, візьму новий та віддам вам гроші!

Нас навіть заради пристойності на весілля не покликали, хоч із сестрою чоловік не сварився. Дивні люди – кинули нас на гроші, а тепер на нас ще образилися. Це якийсь рівень нахабства, що зашкалює.

Я не розраховую, що свекруха поверне нам хоч копійку. Але якщо поверне, можливо, їй вдасться побачити онуків. Поки ж чоловік вважає за краще думати, що він сирота.

КІНЕЦЬ.