У дитинстві моя бабуся часто співала мені на ніч колискову. Ця мелодія була моїм заколисуючим заклинанням, але я ніколи не знала її назви.

Мої спогади про бабусю були теплими і ніжними, але ця мелодія стала для мене чимось на кшталт загадки. Якось, проходячи повз затишну кав’ярню, я почула ту саму знайому мелодію.

Вона звучала з динаміків, і я не могла залишити її поза увагою. Серце забилося в передчутті. Я увійшла до кав’ярні та підійшла до офіціанта. – Вибачте, – сказала я,

намагаючись приховати своє хвилювання, – ви не могли б сказати мені назву цієї композиції? Вона дуже важлива для мене. Офіціант, молодий чоловік з добрими очима, посміхнувся і відповів: – Звісно, це п’єса Брамса. Дуже гарна колискова, чи не так?

-П’єса Брамса? – повторила я, ніби вбираючи у себе кожен склад. – Спасибі вам велике! Ми трохи поговорили. Виявилось, що його звали Олексій, і він навчався у музичній академії.

Наша випадкова зустріч перетворилася на довгу розмову про музику, спогади та життя.

Олексій був не тільки розумним, а й надзвичайно приємним співрозмовником. З того дня ми почали зустрічатись. Олексій часто грав для мене на піаніно, а я розповідала йому історії зі свого дитинства.

Він відкрив мені світ класичної музики, а я навчила його цінувати прості радості життя.

Через два роки ми побралися. На нашому весіллі Олексій зіграв ту саму колискову. Це був найзворушливіший і найвагоміший момент у моєму житті.

Мелодія, яка колись заколисувала мене в дитинстві, тепер стала символом нашого кохання. А все це почалося з простого питання у невеликій кав’ярні.

КІНЕЦЬ.