Два роки одружена, а все ніяк не можу звикнути до нахабства та безпардонності своїх нових родичів – свекра та свекрухи. У них на всі мої претензії одна відповідь – “ми ж сім’я, що тут такого”. А що у нас із чоловіком вже окрема сім’я, вони в розрахунок брати не хочуть. Навіть переїзд не допоміг.

Коли ми одружилися, то були змушені йти жити до батьків чоловіка. Я була проти, як на мене, так краще винаймати окреме житло, але свекруха такий хай підняла, що було простіше погодитися.

– Ось і правильно, нічого грошей даремно викидати. Краще в скарбничку відкласти, та потім на свою квартиру пустити, – схвально заявила свекруха, коли ми перевозили свої речі до них.

Хоч нам і виділили кімнату, навіть не прохідну, але спокою це мені не додало. Це все одно був якийсь прохідний двір. З ранку свекруха могла спокійно зайти до нас, навіть якщо ми ще спали, і почати копатися в шафі.

– Спіть-спіть, я швидко, – голосно шепотіла вона, хоча після такого вторгнення сон вже не йшов. Тихо поводитися свекруха не вміла, а шафа мала огидно скрипучі дверцята.

Найбільше мене обурювало, що так само спокійно мама чоловіка могла увійти до ванни, поки я приймаю душ або просто там перебуваю. Шпінгалетів чи інших замків у цій родині не визнавали.

– Та я тільки прання запустити, ти мийся, чого я там не бачила, – відмахувалася свекруха, коли я вперше ошелешено запитала, що трапилося.

Свекор у ванну не ломився, дякувати Богові, але міг спокійно прийти до нас у кімнату, щоб подивитися телевізор. Але одна справа, коли я, приходячи з роботи, знаходила батька чоловіка, що розвалився з бутербродами та чаєм на нашому ліжку. І зовсім інше, коли він уривався ввечері, коли ми з чоловіком хотіли усамітнитися.

– Там мати якусь фігню дивиться, а у мене серіал починається. А ви що тут? А! Ха-ха! Ідіть у ванну або до ночі терпіть.

Взагалі свекор дуже любив відмочити якусь дурню, від якої хотілося провалитися під землю. Ну не вмію я спілкуватися в такому ключі, для мене інтимне повинно бути інтимним.

Я думала, що зможу звикнути, переконувала, що це все не так вже й серйозно. Але потім застала свекруху за перебиранням моєї спідньої білизни.

– Ти ось таке носиш? Та ти ж там все застудиш, а тобі ще народжувати! Так, це треба викинути негайно, а завтра підемо тобі за нормальними трусами. Хоча парочку можна залишити, чоловіка тішити, але на вулицю таке не носи.

У мене надовго пропав дар мови, а коли він повернувся, я поставила чоловікові умову, що або через тиждень ми переїжджаємо на нову квартиру, або я їду одна. Мабуть, чаша мого терпіння не така глибока, як я про неї думала. Лише на вісім місяців мене й вистачило.

Чоловік намагався мене переконати, але я твердо настроїлася. У мене моя мама собі не дозволяла в моїй спідній білизні копатися, а тут чужа жінка, хай хоч вона двічі буде господинею цього дому та мамою мого чоловіка.

Їхали ми під голосіння свекрухи, що зовсім у нас голови немає, раз добровільно готові якимось лівим людям гроші віддавати.

– Ніжна яка, образили її. А що я не так зробила? Я ж про ваше ж майбутнє і дбаю, ми ж сім’я!

Але ми все одно пішли, хоча був шанс мені піти одній, бо чоловік отримав по вухах за те, що розповів свекрусі про моє обурення, чого робити, на мою думку, не слід.

– Та я ж думав, що мама просто перестане до тебе лізти, і нам не доведеться переїжджати, – виправдовувався він.

Ми таки переїхали, але на орендованій квартирі прожили трохи більше пів року. А потім мої батьки забрали бабусю до себе, продали її квартиру та тато привіз мені гроші на покупку свого житла.

– Ви вже пробачте, але оформлено все буде на мене, – сказав тато, звертаючись переважно до чоловіка. – Мені так спокійніше буде.

Ми знизали плечима. Все одно на іпотеку збиратимемо, тому що на наявні гроші ми зможемо дозволити собі або маленьку двокімнатну квартиру в старому фонді, або пристойну однушку в нормальному будинку. Але все краще, ніж винаймати житло або жити з батьками чоловіка.

Купили квартиру, привели її у прийнятний стан із відкладених грошей, заселилися. Нарешті я почувала себе господаркою на своїй території. Але виявилося, що батьки чоловіка і сюди примудрилися поринути без мого відома.

Я й раніше, приходячи додому, відчувала, що ніби хтось додому з ранку вже заходив. То чашка з тарілкою у раковині стоїть, то рушник у ванній не так висить, то ковбаса якось швидко закінчується. Але особливо я на цьому не загострювала уваги. Думала, що через переїзди та нерви на роботі вже почалися проблеми з пам’яттю.

Нещодавно мені на роботі стало погано, і я відпросилася по обіді. Їхала додому з думкою напитися пігулок і лягти спати. Але вдома на мене чекав сюрприз.

Відчиняю двері, твердо знаючи, що чоловік на роботі, і одразу спотикаюся об чоловічі черевики. Спочатку ступор, бо черевики явно не чоловіка. Хотіла вже бігти якомога далі та викликати поліцію, як помітила знайому куртку на вішалці, а потім із кухні пролунав голос свекра.

– О, прийшла? Щось ти рано сьогодні, – сказав він, не відриваючись від поглинання супу.

– А що ви тут робите? – Тільки й змогла я з себе видавити.

– Та по роботі поряд був, ось вирішив на обід забігти, – не відриваючись від поглинання супу, пояснив він.

Свекор працює водієм, розвозить хліб магазинами. Тому не дивно, що він міг опинитися поряд із нашою квартирою.

– Цього разу суп гарний, молодець! А то на той раз щось ти з сіллю переборщила. Чи не чекати на онука найближчим часом? – підморгнув мені свекор, забираючи тарілку і по-господарськи заглядаючи в холодильник. Не знайшовши нічого для себе цікавого, свекор почухався, гикнув і пішов на вихід.

– Ти двері за мною замкни, а то винесуть ще, – реготнув він з коридору, а потім грюкнули вхідні двері.

Увечері на чоловіка чекали розбірки, він теж не знав, що батько так безцеремонно користується нашою квартирою. Я поставила умову, що він забирає у батьків ключ, або змінює замок, щоб у нашу відсутність у нашій квартирі не було нікого. Чоловік наче усвідомив, сказав, що змінить замок.

– Тобі для батька твого чоловіка тарілки супу було шкода? – Подзвонила мені днями обурена свекруха. – Соромно має бути, ми до тебе з усією душею, а ти!

Мені не соромно. Якби справа була тільки в супі, питань не було б. Попередь хоча б, що хотів би зайти до нас на обід, і все було б інакше. Я не хочу, щоб моя квартира, мій будинок, моя фортеця перетворювалася на прохідний двір. Дуже шкода, що деякі люди не бачать меж.

КІНЕЦЬ.