Світлана увірвалася до будинку, її очі палали гнівом. Її волосся збив вітер, а на обличчі грала тінь роздратування. Я завмерла на кухні, тримаючи в руці чайник.

“Мамо, ти не повіриш, що зробив Артем!”

– Вигукнула вона, жбурляючи сумку на диван. “Що трапилося, люба?”

– Запитала я, намагаючись зберегти спокій.

“Він прогнав усіх хлопців, які до мене підходили! Він вважає, що має право вирішувати, з ким мені спілкуватися!”

– Світлана була в люті. “Артем? Той, хто тебе закоханий?”

– Уточнила я,

пам’ятаючи про тихого хлопця, який нещодавно приходив до нас додому. “Так, але я ніколи не давала йому приводу думати, що ми разом. І тепер він поводиться як власник!” – її голос звучав пригнічено. Я підійшла до неї та обняла. “Слухай, люба, ти маєш поговорити з ним.

Скажи йому чесно про свої почуття і про те, що така поведінка неприйнятна.” Наступного дня Світлана наважилася на розмову з Артемом. Я чекала на її повернення, тривожно перемішуючи чай у чашці. Коли вона повернулася, на її обличчі читалося полегшення.

“Як все пройшло?” – Запитала я, зустрічаючи її на порозі. “Я сказала йому все як є. Що в мене немає до нього почуттів, і що я хочу сама вирішувати, з ким спілкуватися. Він був засмучений, але пообіцяв більше так не робити”, – відповіла вона, виглядаючи втомленою, але задоволеною.

“Ти молодець, що впоралася з цим сама,” – сказала я, пишаючись її сміливістю. Той день навчив нас обох важливих уроків про межі у відносинах і про те, як важливо вміти відстоювати свої права. Світлана показала себе сильною та незалежною, і я знала, що вона тепер зможе долати будь-які перешкоди на своєму шляху.

КІНЕЦЬ.