Прочитала історію про те, що сестра не хоче переїжджати і вирішила написати про свої стосунки з сестрою. Мені 25 років, сестрі 17 років та після від’їзду батьків на роботу за кордон на 3 роки, ми живемо вдвох.

Марина обіцяла мамі, що мене слухатиметься, а я повинна за нею доглядати. Я не бачила в цьому нічого поганого і складного для себе, тому що завжди, не дивлячись на різницю у віці, ми ладнали між собою.

Проблема в тому, що сестра дуже товариська людина і має багато друзів. У мене також є друзі, але я спілкуюся з ними по-іншому.

Марина постійно запрошує всіх до нас додому. Вони сидять допізна, голосно слухають музику, постійно хтось залишається ночувати, щоб пізно не повертатися додому.

Я втомлююся на роботі, працюю медсестрою, і часто після чергування хочеться відпочити та поспати, але Марина цього не розуміє. Коли були вдома батьки, її друзям та подругам навіть на думку не спадало, залишитися на ніч у нас.

Намагалася пояснити сестрі, що так робити не можна, що в цьому будинку ще й я живу і не збираюся все це терпіти. Вона почала плакати звинувачувати мене в тому, що через мене вона втратить своїх друзів.

Вона не розуміє, що справжніх друзів не можна втратити тільки тому, що потрібно дотримуватися правил пристойності. Коли я сказала, що наступного разу сама зроблю її компанії зауваження, вона відповіла: «Ти мені не мама, своїх дітей виховуватимеш. У мене своя кімната, я що хочу, те й роблю в ній».

Зателефонувала батькам, щоб вони з нею поговорили, мама одразу: «я так і знала, що ти не впораєшся, треба було нам не їхати». Я ще й винна, виявилася, ніби вони залишили на мене маленьку дитину.

Я і так все купую сама, готую, прибираємо, щоправда, разом із сестрою. Ніколи не думала, що це буде так важко, жити разом із рідною, до того ж теж дорослою, сестрою.

КІНЕЦЬ.