– Віра, я полюбив іншу…

Слова чоловіка не йшли з голови.

Ще до вчорашнього дня здавалося, що все добре. Як вона втратила момент, не помітила, що все змінилося?

– Мамо, я їсти хочу! – маленька Аня потягла матір за руку з дитячого майданчика.

– Так, люба, йдемо, – машинально відповіла та.

– А коли тато повернеться?

Віра не знала, що сказати дочці. Вчора ввечері Сергій зібрав речі та пішов. Аня вже спала.

– Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що живеш у моїй квартирі, – сказав на прощання чоловік.

– Даю тобі тиждень на збори. Потім повернусь. Не один, як ти розумієш.

Після цього Віра весь час думала, куди переїхати з донькою.

Знімати житло дуже дорого. До батьків не поїдеш – самі в однокімнатній туляться. Розміняли гарну квартиру рік тому, коли молодша донька виходила заміж. Їй із чоловіком жити було ніде.

А у Віри з Сергієм на той момент все якнайкраще складалося: окрема житлоплоща, гарна робота, мила донечка.

Як швидко все змінилося!

Віра розігрівала вечерю, коли задзвонив телефон.

– Як справи, моя хороша? – почула лагідний голос бабусі.

– У гості до мене не збираєтесь? Приїжджайте, малинка є. Та й Ганнуся давно на свіжому повітрі не була. Я тут сусіда попросила, так він їй таку гойдалку зробив! От вже радості буде у правнучки.

Від дбайливого та рідного голосу Віра відчула ком у горлі. На очі навернулися непрохані сльози.

– Що мовчиш? Сталося щось?

Бабуся завжди розпізнає недобре. Нічого від неї не приховаєш.

– Бабусю, а давай, ми завтра до тебе приїдемо? – якомога безтурботніше запропонувала Віра.

– Я на роботі візьму відпустку.

– От і домовилися, – зраділа та, – піду тісто ставити. Завтра пиріжків вам напечу.

Віра збирала речі і думала: а чи не пожити їм поки що в селі? Потрібно привести думки до ладу. А це найкраще вийде у рідних стінах.

…Скільки себе пам’ятає, всі канікули вона проводила у бабусі з дідом.

Ходила з дідом на ранкову рибалку, допомагала бабусі в саду та на грядках. Купалася з місцевими дітьми в озері. Любила збирати гриби та ягоди.

Вечорами сідали на ганок.

– Бабуся, розкажи про родичів, як вони жили, – просила маленька Віра.

І бабуся починала неквапливу розповідь. Про те, якими працьовитими були її батьки. Як тримали велике господарство.

– У них ціла череда корів була, гуси, качки. І коні. Пасіка своя. А сад який! Ще мій дід яблуні розводив. Привозив десь рідкісні сорти. Потім батько пішов від нас. А мати залишилася з п’ятьма дітьми на руках. Жили бідно. Мама часто згадувала про горщик із золотом. Батько його встиг закопати десь під яблунею. Довго шукали, весь садок перерили. Та не знайшли.

Засинаючи після бабусиних оповідань, Віра мріяла, як знайде дорогоцінний горщик. Вони стануть багатими. Зможуть купити собі все, що захочуть.

… – Нарешті!

– Бабуся зустрічала їх на ганку.

У руках – кухонний рушник. Мабуть, куховарить на повну силу.

– Аня, яка ти вже велика!

Після вечері Ганна швидко заснула, втомилася з дороги.

Віра з бабулею присіли на сходинки старого ґанку. Поговорити, як раніше.

Дівчина сама не помітила, як розповіла рідній людині про неприємності у сім’ї. Про те, як образив і зрадив коханий чоловік. Про сумніви, як жити далі.

– Поживете поки що в мене. Мені тільки на радість, а ти душею відпочинеш. Сил наберешся, – сказала бабуся.

– А потім? Адже мені треба працювати, Ані в садок ходити. Якби ми мали свою квартиру, – зітхнула Віра.

– Нічого, все налагодиться. Головне, духом не падати, – і, як у дитинстві, погладила внучку по голові шорсткою натрудженою рукою.

…Вранці Віра прокинулася рано. Швидко поснідала і пішла в город.

Потрібно допомогти бабусі зробити грядку під огірки.

Взяла лопату і почала копати неподалік місця, де раніше був яблуневий сад.

Земля неорана, піддавалася з великими труднощами.

– Мам, я тобі допоможу! – прибігла Аня з маленькою дитячою лопатою.

Віра втомилася і вирішила перепочити, лопату встромила в землю. Пролунав глухий стукіт.

“Камінь, напевно”, подумала вона і вирішила його витягти з землі.

Замість каменю вони з Анею витягли якийсь горщик. Брудний, весь у землі. Зверху кришка.

– Мамо, що це? – спитала Анюта.

– Не знаю, зараз подивимося.

Віра відкрила кришку і ахнула: старі золоті монети, що трохи потемніли від часу, слабо поблискували при сонячних променях.

– Не може бути! – ахнула Віра.

На галас прийшла бабуся.

– Ось, значіть, коли сімейний скарб знайшовся. Потрібно ж, стільки років минуло, а рідні продовжують про нас дбати. Тепер у тебе, Віро, все налагодиться.

А дівчина все не могла повірити своїй знахідці – ще зовсім маленькою вона так мріяла про це!

Правду кажуть: заповітні мрії іноді збуваються…