31 грудня – короткий робочий день і піднесений передноворічний настрій.

Ірина сиділа перед монітором, а перед нею красувався аркуш з меню для святкового столу.

Вона перевіряла, чи нічого не забуто, чи все куплене для салатів та закусок, коли пролунав дзвінок її телефону.

– Стасик! – радісно подумала вона і взяла слухавку.

Але тут на неї чекало таке розчарування, що сльози мимоволі покотилися по її щоках.

– Іриночко, вибач, кохана! Я повернуся як тільки зможу, я обіцяю! – говорив її коханий з машини, в якій з батьками їхав до бабусі в село.

Як виявилося, бабуся поспішала в магазин вранці, послизнулася на дорозі і тепер мала проблеми з ногою.

Гіпс уже наклали, але треба було терміново їхати. Мама вся у сльозах.

– Зустрінемо новий рік, допоможу, чим зможу і одразу до тебе, – квапливо говорив Станіслав, а Іра беззвучно плакала.

Усі плани на свято вдвох були зіпсовані. Тепер або одній кукувати, або напрошуватись до когось у гості.

Мама з татом зустрічають у друзів, солідна компанія за п’ятдесят усім. А друзі теж вже визначилися всі. Кому дзвонити?

З цими невеселими думками вона приїхала додому, зайшла в під’їзд і розплакалася ще більше від майбутньої самотності.

Ліфт був зайнятий, довелося чекати. І ось нарешті він приїхав.

Двері безшумно відкрилися, й Ірина ахнула від побаченого!

З ліфта вийшов… Миколай! Справжнісінький Миколай!

В шубі, з бородою, в шапці і рукавичках. А за спиною мішок.

Зрозуміло – підробляє на викликах… Але й гарний костюм! Жодна дитина мабуть не сумнівається в його справжності.

Миколай побачив заплакану Ірину, притримав її за руку й спитав:

– Чи тепло тобі, дівчино?

– Тепло, от тільки сумно, – з усмішкою відповіла вона і поспішила зайти в ліфт, поки двері не зачинилися.

– Стривай, у мене ж є подарунок для тебе, – сказав він і дістав з мішка щось загорнуте в гарний блискучий папір. – Ось тримай. Стільки років беріг, мабуть, для тебе. Дива бувають, повір. Нехай здійсниться твоє бажання…

Ірина подякувала від душі й розпрощалася з добрим казкарем.

Прийшовши додому, вона з цікавістю розгорнула гарну упаковку, а в ній коробочка із золотим замочком.

Відкриває й не вірить своїм очам! Вся у дзеркалах на скляному постаменті стоїть гарна пара у танцювальній позі.

Невеликий ключик приводить їх у рух, вони починають кружляти під музику!

І все б нічого, але пам’ять відкидає Ірину на п’ятнадцять років назад, коли вона, десятирічна дівчинка, написала листа Миколаю і попросила подібну скриньку!

Її вона побачила у подружки Світлани, їй тато із закордону привіз.

І так їй хотілося тоді її отримати! Лист пізно вночі напередодні Нового року вилетів у кватирку білим паперовим літачком, але до Миколая, мабуть, не долетів…

А ось зараз вона стояла перед нею, як пам’ять із минулого, така гарна, музична, казкова…

І тут пролунав дзвінок у двері! Ірина підбігла, відкрила й побачила маму з татом!

– Доню, ми вирішили з тобою святкувати! – сказала мама.

– Чому ж це раптом?! – ахнула Ірина.

– Станіслав подзвонив, пояснив, у чому річ, – відповів тато й обійняв дочку.

А потім була розповідь про чарівну музичну скриньку.

Вони дружно накрили на стіл і зустріли свято по-сімейному. Після дванадцятої зателефонував Станіслав, освідчився у коханні, побажав щастя й швидкої зустрічі…

І з того часу, Ірина вірить в дива і чекає на них щороку в новорічну ніч, хоча й сама вже мама!

Ось здавалося б, дрібниця. А така приємна, що залишилася у пам’яті на все життя…

Вірте у виконання бажань, навіть найменших та найпотаємніших.

Вірте в дива, які роблять рідні й близькі люди.

А іноді й Миколай.

Таке теж трапляється…