Хлопець навіть не ворухнувся, коли я йому сказала, що ваrітній дівчині нема де сісти. І через агресію я вилила свою каву йому на голову.
Коли я поверталася додому, я почувала себе досить засмученою.
Термін здачі роботи наближався, а я мав ще багато справ.
Щоб заспокоїтися, я вирішила купити чашку кави та випити її дорогою додому.
Чекаючи на автобус, я побачила, що він вже повний людей.
У проході стояли літні та молоді люди, але найбільше мене дратувало те, що переді мною сидів студент.
Він, здавалося, не помічав літню жінку з важкою сумкою, що стояла поряд з ним.
Я роздумувала, як змусити його встати, коли в автобус увійшла дівчина і мало не впала через різке прискорення.
Я втримала її і зрозуміла, що вона вагітна і на досить великому терміні.
Потім моя увага знову переключилася на студента, який, як і раніше, зручно сидів і не звертав уваги на оточуючих.
Я вирішила штовхнути його в плече, сподіваючись, що він зрозуміє натяк, але йому, схоже, все одно було.
Я сказала: – Хлопче, хіба ти не бачиш, що тут стоїть вагітна жінка?
Їй треба сісти.
Він повільно повернув голову, глянув на живіт жінки, а потім на мене.
– Я скоро вийду, і тоді вона зможе сісти.
Я теж утомився стояти.
Я вийду ще за кілька зупинок, – відповів він.
Його відповідь розлютила мене, і я більше не могла цього виносити.
Я вилила свою каву йому на голову.
Спочатку він хотів битися зі мною, але передумав і вийшов на наступній зупинці.
Хоча мені було соромно за свою поведінку, я не могла не пишатися собою за те, що вчинила щиро.
КІНЕЦЬ.