Приблизно півтора роки тому я познайомився з Ганною і миттєво закохався. Вона була не тільки дивовижно гарна, але також розумна і захоплююча.

Щовихідних ми досліджували нові місця, ходили на концерти та вели довгі розмови. Я переконався, що Ганна – ідеальний партнер, і запропонував з’їхатися.

Проте Ганна приїхала не одна – вона привезла із собою 4-річну доньку від попереднього шлюбу.

Спочатку мені було важко прийняти падчерку. Зрештою, я сказав Ганні, що хоча ми можемо жити разом, я ніколи не зможу приймати її дочку як рідну.

Ганна була незадоволена моєю позицією, але в результаті поступилася. Я зробив усе можливе, щоб її доньці було комфортно: виділив їй окрему кімнату, поставив якісні меблі, іграшки та все необхідне для дитини її віку.

Спочатку все здавалося ідеальним. Ми з Ганною були щасливі.

Але це щастя переривалося щоразу, коли Карина поверталася з дитячого садка і забирала всю увагу матері. Вечори вони проводили за переглядом мультфільмів та малюванням.

Я намагався ставитися до цього з розумінням і використати цей час для себе, але це не могло тривати нескінченно.

Тепер ми були разом виключно у вихідні, коли Карина виїжджала до бабусі. Ці моменти з Ганною були неймовірними, але у понеділок усе поверталося на свої кола.

Коли я запропонував найняти няню, Ганна була категорично проти, наполягаючи на тому, що хороша мати не дозволить чужим людям доглядати свою дитину.

Нещодавно вона навіть заявила, що я маю прийняти Карину як рідну, оскільки тепер ми стали сім’єю.

Думка про те, щоб прийняти чужу дитину, спантеличила мене. Невже я приречений чекати на вихідні, щоб бути з Ганною? І невже я зобов’язаний тепер удочерити її доньку, аби бути зі своєю коханою?